Оксана Іваненко - Тарасові шляхи

І справді, Тарас не кричав, хоч били його до крові. Тільки сльози, як горох, котилися по обличчю, і більше від несправедливості, від знущання, а не від пекучого болю.

Удень, щоб прислужитися панові, комірниця мимохідь усе нашіптувала: і такий цей Тарас, і сякий.

Увечері зібралося у Енгельгардта кілька друзів — за чаркою доброго вина в карти перекинутися.

Тарас, зблідлий, похмурий, прислужував їм.

Велися розмови про се, про те — і як панна Зося вчора мазурку танцювала, і як Гладкевич зайця загнав, і як у Трощинських гуляли, поки без тями не понапивалися.

- Гуляли, добре гуляли, панове, — облизуючи губи, мовив тоненький чорнявий панок. — Ви ж знаєте, Павле Васильовичу, — звернувся він до хазяїна, — у Трощинського тепер театр — який театр! Із своїх же людей влаштував, з кріпаків.

- Ну, що там у Трощинського,— перебив його товстий, лисий пан у зеленому жупані.—Набрав таких, що ступити не вміють. От у Скоропадських балет—ой, матка боска, дівчата тобі — ягідка в ягідку! Такі там красуні! І вчителя з Варшави до них виписав. Сам одбирав найкращих, сам одбирав! —підморгнув він і зайшовся сміхом.—До нього дівчина прийде перед весіллям, проситься заміж, а він її—в балеті Поплаче, поплаче, та й затанцює. А нареченого, щоб води не каламутив, не бунтував, — кудись подалі. Ну й балет, я вам скажу!..

Пан Енгельгардт насупився і засопів. Це вже Тарас знав—незадоволений пан. Ще б пак—у того пана театр, у того—балет, он графа Строганова навіки «беф-строганов» уславив... А чим йому похвалитися?

- Налий вина! — крикнув Тарасові. — Стоїш, бидло, рота роззявив! — І раптом глянув на Тараса, ніби вперше побачив. Усміхнувся задоволене, обвів очима гостей:

- Пхе! Балет! А в мене, хе-хе, вже мій власний художник росте,— і примружився, ніби казав: ага? Чия взяла?

Другого дня Тараса віддали в науку до якогось маляра.

Раптом це місто, стародавня столиця Литви—Вільно, стало дуже дорогим і любим серцю Тараса.

Він і раніше бачив, як мальовничо тече мати литовських рік — Вілія, бачив чудові старовинні костьоли Станіслава, Іоанна Хрестителя, Петра і Павла, збудовані ще в чотирнадцятому сторіччі, Любський замок над Віліею. Та раптом після одної вечірньої відправи у невеличкому, але напрочуд гарному костьолі святої Анни, куди він зайшов по дорозі від навчителя-маляра помилуватися на вітражі та зображення Мадонни, йому здалося все зовсім іншим на світі.

Він дивився на тонке, осяйне лице святої діви та якось ненароком глянув убік і вже не міг більше спокійно дивитися на небесну діву. Тут, на землі, майже поряд з ним, стояла тоненька невисока дівчина, склавши по-католицькому для молитви обидві долоні. Одразу впали в очі гарні, як змальовані по шнурочку, брови на тонкому мінливому личку. От воно, спокійне, підвелося трохи вгору, ніби сама Мадонна зійшла й стала серед людей, а за мить—темні очі з-під довгих, стрільчастих вій уже зиркнули навколо, личко ожило ледь стриманою усмішкою, брови трохи підвелися— і все засяяло навколо, не від святих свічок, а від цієї земної теплої усмішки.

Зненацька темні променисті очі зустрілись із здивованим, захопленим поглядом сірих великих очей якогось хлопця, що стояв у куточку, мнучи в руках старий капелюх. І одежина на ньому була стара... Але стільки щирого захоплення було в цих сірих очах, в усьому обличчі, що дівчина глянула ще і ще.

Ні, вона напевне не була з пишних панянок. Це було видно з її простенького платтячка, з легкої дешевої хустинки, що так скромно обгортала її милу голівку,—одяг звичайної віденської міщаночки. Та ні дівчина, ні хлопець не звернули ніякісінької уваги на одяг. Тарас бачив лише брови, очі, усмішку, — і раптом сам усміхнувся, щиро й радісно, і, злякавшися такого нахабного вчинку, швидко вибіг із костьолу. Отоді місто й стало зовсім іншим, і ріка, і вулиці, і пагорки навколо міста, і старовинні каплички, і церкви, і замки.

За кілька днів, у суботу, він не витримав і знову зайшов до костьолу святої Анни, Чорнобрива дівчина стояла на тому ж місці. Він недовго чекав, поки вона обернулася і пізнала, пізнала його! Це він побачив по куточках рожевих уст, що затремтіли, силкуючись не підвестися вгору — не посміхнутися. Він спалахнув, але не втік, як уперше, а достояв до кінця. Добре, що була субота, пан поїхав кудись розважатися, і Тарас був увесь вечір вільний. Він дочекався, поки всі люди, які молилися, підійшли до розп'яття, щоб покропити собі чоло святою водою. Він бачив, як і дівчина опустила тоненькі пальчики молитовне й зосереджено, та тільки повернулася від розп'яття, враз зиркнула з-під хустини в той куток, де стояв Тарас. І зовсім випадково, в цьому був переконаний Тарас, вони вийшли разом з церкви. Дівчина заговорила з ним — Тарас ніколи не насмілився б заговорити першим.