Оксана Іваненко - Тарасові шляхи

- Ач, ледащо, та ти мусиш богові дякувати, а ти ще-губи копилиш!

А на четвертий Тарас не витримав, захопив свою торбинку і подався геть.

На всю Звенигородщину славилися два образи — великомучеників Микити та Івана-воїна.

- Як живий, сердешний, — плакали баби, хрестячись-на Микиту, — і золоте сяйво, як справді з раю, — зітхали вони, ніби вже доконечно знали, яке там сяйво у раю.

- Онде й нашивки солдатські на рукаві у них, у святого Івана,—дивувався Тарас, — оце вже справді!

А намалював ці образи свій же дячок із села Тарасівки. До нього й пішов Тарас.

«А що, як і цей знущатиметься? Ні, терпітиму все, хай тільки навчить».

Дяк, худий, рудий, із скуйовдженою кіскою, довго мовчав на прохання Тараса.

- Так ти малярем хочеш бути? — перепитав він.

- Еге ж, дуже хочу, що завгодно мені наказуйте, все робитиму, тільки навчіть!

Знову помовчав дяк.

- Ану, дай ліву руку!

Тарас, не розуміючи, в чім справа, простяг ліву руку.

Дяк уважно глянув на долоню.

— Нічого з тебе не вийде, хлопче, — мовив він поважно, — ні швець, ні кравець, ні на дуді грець. Іди собі з богом.

З важким серцем, понуривши голову, повертав Тарас у рідне село.

Отара ягнят, як біла хмарка, шо впала на зелені луки... Хай собі пасуться! І по небу пропливають ясні легенькі хмарки. Куди вони пливуть? Мабуть, далеко-далеко звідси... Як колись хотілося дізнатися Тарасові, що за тими стовпами, які землю підпирають, так тепер хочеться йому за тими хмаринками полинути, на світ подивитися.

Він лежить на пагорку, забувши про ягнят, забувши про всі поневіряння і знущання. Ніби в білих чистих сорочках, виглядають хати з густих садів на горі, попід горою старий дуб, немов козак вийшов погуляти. Там тополі гнуться, розмовляючи з вітром. Ніби вся земля з гаями, садами, запашними луками живе, радіє і всміхається до сонця— і чомусь радіє і всміхається Тарас. Він, як та стеблина, що тягнеться і радіє з кожного променя сонячного, кожного подиху літнього вітру.

Хмарки линули, линули, і раптом одна велика й темна закрила сонце.

Ніби прокинувся Тарас від сну чарівного. Що він? Кому він потрібний? Чого радів так і з сонця, і з неба синього, і з хат біленьких? Що в тих хатах? Скрізь там сльози, злидні, прокльони. Хіба є в нього хоч і така злиденна рідна хата? Що його, Тараса, чекає?.. Так гірко йому стало. Опустив голову на коліна й заплакав.

Немов вітер прошелестів травою, і чийсь ніжний приторк відчув він на шиї. Глянув. Дивилися ніяково й ніжно великі карі очі, а навколо рожевого личка, ніби сяйво сонячне, світлі кучері з коси вибилися.

- Чом же плачеш ти? Ох, дурний Тарас, бач, як малий, плаче. Давай я сльози тобі витру,— дівчинка витерла широким рукавом очі Тарасові.

Тарас дивився ніяково. Це ж Оксаночка, ота кучерява Оксаночка, з якою гралися маленькими! Вона виросла, стала ще краща. Тарас дивився ніяково, але ніби сонце засяяло знову. Вона сіла коло нього і поклала руку на плече.

- Не сумуй, Тарасику, адже, кажуть, найкраще від усіх ти співаєш, найкраще від усіх ти читаєш, ще й, кажуть, малюєш ти. От виростеш і будеш малярем, еге ж?

- Еге ж, малярем, — усміхнувся радісно.

- І ти розмалюєш, Тарасе, нашу хату, еге ж?

- Еге ж... А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здібний... — сказав він, але не сумно і ніби сам дивуючись, що так кажуть. При Оксаночці він не міг журитися, і взагалі при ній усе ставало зовсім іншим. — Ні, я не ледащо, я буду-таки малярем!

- Авжеж, будеш! — переконливо мовила Оксаночка і раптом засміялася. - А що ти ледащо, то правда. Дивись, де твої ягнята! Ой бідні ягняточка, що чабан у них такий, — вони ж питоньки хочуть!

Схопилися за руки й побігли вдвох до ягнят і, так само тримаючись за руки, весело погнали їх до води.

Він був і пастухом, і погоничем, і чим він тільки не був, і чого тільки не робив! Але йому ж хотілося бути малярем! Все, що бачив він, йому хотілося змалювати. І гаї, і тополі, і... Оксаночку. Та минали літа, і було йому вже п'ятнадцять років.

- Ледащо! — казали люди. Бо замріється пастух, а череда в шкоду зайде. Або тут попові запрягати треба, на хрестини чи на похорони їхати, а погонич десь у садку під грушею притулився і виводить щось на папері.

...І знову, як колись, закинув Тарас торбинку за плечі і пішов шукати щастя.

Він шукав його недалеко. У селі Хлипнівці, що за Вільшаною, дяком був теж хороший маляр. До нього і прийшов Тарас. Дякувати долі, цей маляр уже не був хіромантом (Людина, яка по лініях руки нібито вгадує майбутнє і визначає характер), як тарасівський дяк; йому було байдуже, які лінії на руках у Тараса. Він наказав йому намалювати хату, і малюнок Тарасів йому сподобався.