Михайло Стельмах - Велика рiдня

– Ну, потiм i смiху було. Дядьки, як грушi, на пiдлогу валилися, коли почав Полiкарп шекерявити про бiй червоно-армiйцiв з бандитами. – I Григорiй, копiюючи Полiкарпа, раптом витягнув шию з плечей, на самий бакир збив шапку, в нього стали насторожено переляканими i хитрими-хитрими заховавши зiрочки веселого зверхнього лукавства:

– Iду я шляхом, – а було це в двадцять пелшому лоцi. Ну, а як можна було йти шляхом у двадцять пелшому лоцi? 'Душа в тебе не то що в п'яти, а i в обчаси заскочить – бандити кругом. Iду, коли чую: кулемет як засокоче: со-ко-ко-ко. А потiм гармата як ревне: гур-гур! А земля – хилить, хилить. Ну, хоч i не страшно менi, а покотився галушкою в рiв. I чую: такий тупiт вiд дубини, наче хто чортiв iз неба витрушує. Пропав ти, Полiкарпе, нi за цапову душу – думаю так собi, а бандити летять шляхом прямо на мене. Знають, видно, що я в комбiдi состою… Будь у мене кулемет, я б усiх їх до дiдька поскидав би з коней. Око ж у мене, щоб не зочити, ну прямо як прицiльний прибор – краще брильянта. Своїм дробовиком горобця на лету здiймаю…

– Ну, що тут у залi було пiсля цих слiв – i не питайте. Степан Кушнiр устав з президiї i з сцени упав на людей. А музика як почала смiятись, тiльки труби брязь-брязь. А Полiкарповi хоч би що. Бреше i не усмiхнеться: «Отак би вiдлетiла моя душа, мов легка хмаринка. Коли бачу: назустрiч бандитам двома ланцюжками червонi мчать. Тiльки малувате їх, а бандитiв – до лихої години. Ну, думаю, треба своїм рiшучу допомогу давати, Червонi – шляхом, а я ровом лечу наперерiз гадам. Перед самою рубаниною як крикнуть нашi – ур-р-ра! I я тут не пiдкачав – своїм басом усi голоси покрив. Голос у мене, – чого там хвалитися, – мо'в грiм. Раз розсердився на жiнку, як гримну, так вона i впала серед хати – оглушив. I кiлька днiв глуха, як пеньок, ходила».

– Та зупинiть його! Отже безсовiсний бреше! I гостей дорогих не стидається, – обiзвався ззаду голос жiнки Полiкарпа. I знову весь сельбуд покотився зi смiху. Подивився Полiкарп на свою Олександру, зневажливо махнув рукою, мовляв: сказано, баба. Чого з її дурного язика не зiрветься. I знову продовжував. «Врiзались нашi в бандитiв, i по шляху закрутився страшний клубок, виблискуючи шаблюками. Якось кiлька бандитiв аж до мене вiдтиснули одного червоноармiйця. А вiн рубається, аж глянути i страшно, i радiсно. То з усього плеча рубане, то наодмаш, то шаблю в другу перекине. Ну, не Шабля в руцi, а блискавиця. А тут один гад усе його норовить ззаду вдарити, поки той переднi шаблi одводить. Теж, видно, рубака – не курям голови зносив. Розсердився, видно, наш на нього – повернув коня, трохи подався на лiвий бiк, да як рубане. Так i розколов бандита…»

– Почув цi слова товариш Недремний, встав з-за столу, по сценi пройшовся, i дядьки постихали – слухають. А Полiкарп продовжує; «Ну, а в цей час один гад i рiзонув червоноармiйця. А шабля тiльки iскрами креснула i вiдскочила вiд плеча».

– От почав чоловiк правду говорити i знову на брехню перейшов, – невдоволено промовив Степан Кушнiр.

– Це я брешу? Стидно тобi, Степане, чортзна-що верзти.

– А як же це шабля вiд плеча може вiдскочити?

– Не знаю, не знаю. А чого не знаю – говорити не буду. Я такий. Запитайте про це нашого шефа, товариша Недремного. Це вiн тодi рубався з гадами. От де тепер прийшлося з дорогим захисником зустрiтися, – i Полiкарп пiдiйшов до робiтника.

– Було таке, товаришi, – усмiхнувся Недремний. – Це я стальнi платiвки пiд гiмнастьорку пiдклав. Ще з iмперiалiстичної принiс. Помагали iнодi.

Пiсля цього мов хто пiдмiнив дядькiв: самi на сцену тиснуться, щоб про життя поговорити – i про полiтику, i про вiйну, i про КНС. А шефи тiльки всмiхаються. Наприкiнцi подарували нам бiблiотеку. Вчителька як побачила книжки, аж розпласталась над ними i ледве не схлипнула: «Це ж багатство!.. Класики».

– Еге ж, на всi вашi класики хватить, Людмило Сергiївно, – пiдтвердив Полiкарп. – I Григорiй розсмiявся.

– Я вам книжку принiс з цiєї бiблiотеки. Ловка, за душу вчепилася i не вiдпустила, поки вiд палiтурки до палiтурки не прочитав. – I тiльки тепер скидає шапку. Хвилястий чорний чуб спадає на високий прямий лоб. З-пiд смiльних брiв усмiхаються веселi очi, не придивись до них – карими здадуться, приглянься – так голубi, тiльки затiненi на чорнявому виду. По-дiвочому м'яко закругляється обличчя, майже не видiляється пiдборiддя з вирiзаною ямкою. I куточки вуст закiнчуються також двома усмiхненими ямками. Поглянеш на таку юнiсть незатьмарену i сам в душi усмiхнешся.

– Про що ж там пишеться?

– Про революцiонера Сергiя Лазо. Його живцем японцi у топцi спалили. От гади триклятi! Словом, контрреволюцiя! Як вони мучили товариша Лазо! А вiн i не скрикнув. Такому чоловiковi жити б i жити. – Хвилювання Григорiя передається Дмитровi, i вiн тихо каже: