Валерій Шевчук - Біс Плоті

— Тоді візьму, — просто сказав Климентій. — Образити вас не посмію.

— А я кажу, щоб його прогнати! — мовила інша. — Доста нам і в церкві проповідей.

— Не гріши, Марто, хоча б у святий понеділок, — поважно сказала старша. — Не на те він і встановлений, щоб, від чоловіків від’єднавшись, про гріхи гадали, а щоб чесно й порядно жили. А коли Бог нам послав цього панотця, хай говорить свої вірші, тим більше, що обіцяє казати про благочестиві речі. Чи ж не так, отче?

— Достеменне, — сказав Климентій. — Віршотворець научительних віршів не може казати нечестивих речей.

Тоді знову всі затихли й наповнилися цікавістю, тим більше, що цей і справді дивний чоловік, ченчик-голодранець, звів очі до неба, підняв над собою руки, й обличчя його стало надихнуте і ще краще, бо повне дивного осяяння. Постояв якусь хвилю в такій позі, аж доки не настала цілковита тиша, а тоді опустив руки.

— Про що хочете, панове жіноча громадо, послухати? — урочисто спитав. — Є у мене вірші про різне. Про чоловіків, жінок, про хвороби, смерть, ремесла або ж і про ченців, про вогонь та вітер, про переміни світові, про пияцтво, про убогих та багатих, про сум’ятне життя людське, про обичаї й оказії.

— Гадаю, панотче, — сказала старша жінка, — що в день святого понеділка й понеділкування не годиться згадувати про смерть та хвороби, про пияцтво і нам тим дорікати, чи скорботи пригадувати, а розкажи, чим ваша милість научає жіноцтво.

Климентій твердо хитнув головою й пройшовся босими, аж чорними від невимивного бруду ногами по добре стоптанім корчемнім дворі, де не раз влаштовувалися танці та скоки. Жінки позатихали і зацікавлено на нього виставилися. Тоді й почав говорити вірші про неплідних жінок; про жінок-удів; про зваблення жіночі й про чоловічі пристрасті до них, особливо до чужих; про терпіння жіноче, коли взимі студентності не бояться, як у люті морози хустя перуть; про дітей, що народжуються від нечистих ложен; про богомерзьких бабів-шепітниць, проклятих чарівниць і душепогибельних ворожок; про тих, що люблять танці, і які бувають танці: на гралисьних видовиськах, корчемних дворах і на весіллях; про жінок-корчемниць, які блудно живуть, і про жінок-п’яниць, а також про заматерілих дівиць. При цьому Климентій мотався двориськом, розвіюючи полами мантії, блискав очима, голос його ставав пристрасний, натхненний, а жіночки позавмирали за своїм столом, трохи злякані й присмирілі, хіба що наймолодша з-поміж них ще дужче зарум’янилася, — і якась дивна сила текла від цього чоловіка, таж-бо справді, ніби не чоловік був, а бич Божий, що впав із неба і хльостав немилосердно. І хоч одна чи друга вскакувала вряди-годи з місця, очевидно, діткнута за живе, але її хапали сусідки за руки й садовили; дехто й сльозу пускав, особливо тоді, коли говорив Климентій про самотніх жінок, які на довгий час розлучалися з чоловіками.

Зрештою, замовк і став, мов укопаний, звівши підборіддя й дивлячись палючими очима.

— Не дуже ти милосердний до нас, жінок, панотче! — сказала старша жінка.

— Це тому, що мої вірші навчительні, — мовив Климентій. — А коли вони вам не вподобалися чи коли я неправду сказав і напасть на вас звів, то не давайте мені милостини і сніданням не гостіть.

— Ні, чого ж! — сказала старша жінка. — Правди твоєї не відбереш. Сідай, панотче, поїж та йди собі з Богом. Спасибі за науку! Шинкарко, дай йому поїсти.

І тільки тепер Климентій побачив шинкарку. Та стояла на вступі до шинку, як грім, вбивши руки в боки, і лице її аж пашіло від гніву.

— Не дам йому ані шкуринки! — сказала люто. — Чи ж усі шинкарки нетіпахи? Чи ж усі розпусниці?

— Не казав про всіх, — мовив лагідно Климентій, — а тільки про тих із вашого кодла, котрі такі гріхи чинять. А що чинять, це й ти знаєш, і я, і всі люди. І не в тебе прошу милостини, а в цих поштивих мотрон, бо й жона жоні не рівня, а є поштиві й непоштиві. Поштива визнає мені правду, а непоштива вилає, бо на злодії й шапка горить. Куди ніч, туди й сон. Коли б вовк лик не драв, то за горою став. Коли насиплять, то й насипчасто. А за тую криху, що сказав, мало гріху. Одне тобі, шинкарко, скажу: забий діру, собака не полізе.

Тоді гримнуло жіноцтво сміхом та й шинкарка не така лиха стала.

— Ви, панотче, за словом у торбу не полізете, — сказала старша жінка. — Ходіть до столу.

І тоді всі побачили, що цей суворий чоловік, якого вони трохи й полякалися, раптом злагіднів і заусміхався. Пішов до столу й усівся, а сусідкою його виявилася наймолодша й найрум’яніша — жіночки при цьому потіснилися. Шинкарка в цей час піднесла миску вареників.