Валерій Шевчук - Біс Плоті

— Всі обряди церковні вийшли з Антіохії, але ніде: ні в Александрії, ні в Константинополі, ні в Єрусалимі, ані на горі Сипаї, ні на Святій горі, ані в Молдавії, Валахії і країні козаків — ніхто не кладе хреста по-вашому, але чинимо ми не так.

Тоді в повітрі настала мертва тиша, і драконівський патріарх поспішив закінчити богослужіння, але перед цим прорік:

— Ну от, його святість патріарх підтвердив мої слова.

Потому патріархи благословили царя, а патріарх грецький, виходячи з церкви, сказав своїм наближеним:

— Боже, даруй цьому народу помірність!

З’ївши капусту та хліб, собі подаровані, патріарх грецький та його свита не мали до їжі нічого, крім гороху та бобів без краплини олії, а ще треба було стояти по неймовірно довгих пісних богослужіннях, особливо в перший тиждень посту, і всі поверталися на місце свого побуту охлялі, напівзомлілі, безсилі пересувати ногами, тим більше, що в цьому царстві треба було замість малих поклонів класти великі, тобто в землю. Найгірше було патріарху, на якого надягали саккос із жовтої венеціанської парчі, вишитої золотом, рукави, поділ та поли якого були прикрашені великими смарагдами та коштовним камінням на чотири пальці широко. Під саккос на нього натягали єпитрахиль, на якій було з пуд смарагду, і зняти з нього це облачення теж був немалий труд. Отож всі поверталися після служб, немов у непам’яті, відчували біль в ногах і в спині й звалювалися на ложа, довго не мігши віддихатися. Патріарх уже просився, щоб його відпустили, але його умовляли залишитися, щоб віддати йому більше честі, і тільки побачивши, що він не винесе звідсіля ніг, наполіг на від’їзді, а коли це після значних протяжок йому було дозволено, наказав їхати із столиці якомога швидше. Треба признати, що коні для нього готувалися наперед, отож через п’ятнадцять днів мандрівники були майже на межі Драконового царства. Коли ж покидали те царство і в’їжджали в землю його милості короля, патріарх тяжко зітхнув і сказав:

— Начебто замок висів на наших серцях, і мисль наша була стиснена до краю, бо в землі Дракона таки ніхто не може почувати себе спокійно й весело…

Записавши коротко цю дивовижну розповідь, я задумався тяжко. Здавалося, народ і його правителі в царстві Дракона тільки й думають, як догодити Богові, а чи надмірність у службі йому є чимось лихим? Чому ж того царства так усі жахаються, чому навіть розмови про нього ведуть з оглядкою, а то й намагаються не говорити нічого, як про нечистого? Чому грецький патріарх сказав, що в тій країні великого благочестя замок висів на їхніх серцях, чому думка їхня була стиснута, як він сказав, до краю? Адже не проста людина те сказала, а патріарх нашої східної православної віри! Отже, чому від країни такого великого благочестя несе крижаним вітром, аж таким, що люди, які дізнавалися про моє бажання поїхати туди, сторонилися мене, як зачумленого (так було в Слуцьку), або ставилися, як до хворого здорові? Ні, я тут не все розумів; більше того, думки мої так посплутувалися, потуманіли (а може, то діяв трунок, що його випив з намісником кутеєнським Суртою?), що я почав сум’ятитися душею. І тоді знову прийшли до мене слова Івана Богослова, що їх мені нагадав старець із Слуцька: «Ангел схопив Дракона, що диявол він і сатана, і зв’язав його на тисячу років, та й кинув його до безодні, і замкнув його, і печатку на нього наклав, бо зводить той народи». А може, й справді, про цього Дракона тут ідеться? «Ангел схопив Дракона і зв’язав його» — чи не зв’язав його благочестям? Але він був і залишається Драконом, а царство його — безодня. Чи не тому й патріарх Теофан мовив: «В землі Дракона ніхто не може почувати себе спокійно й весело».

Голова тріскала від таких думок. Мотався по келії туди й сюди, ніби оглашенний, хапав себе за волосся, смикав, стогнав, але не був ясний у мене Мозок і не все тямив: і те, що навколо, і те, що діється зі мною. Чому голос шле мене в те царство і чому вряди-годи, незважаючи на всі остороги, він знову лунає в мені: «Йди туди, я буду з тобою!»? Чого мені туди йти, навіщо мені потрібна та земля, навіщо я їй?

Зупинився й прислухався: ніби хтось за вікном говорив. Слів я не розібрав, зате тут, у келії, відчув чиюсь присутність. Так, це була вона, особа в розрідженій плоті, я виразно побачив її в куті келії. Виступила звідти й рушила до мене. Я сів на постіль і дивився виряченими очима. Тоді особа в розрідженій плоті змахнула тінню, що нагадувала руку, і раптом врізала мені ляпаса.