Валерій Шевчук - Біс Плоті

— Клянуся Богом, Юстино, ніколи не бажав тобі лиха! Клянуся Богом! Хочу, щоб одужала, Юстино, нехай твоя хвороба на мене перейде, а ти живи, Бога ради, живи! Завжди любив тебе і люблю! Клянуся Богом!

— Встань і заспокойся! — сказала тихим голосом Юстина. — Не ти мій жених, маю іншого — Христа. Мене він кличе і почув мене, йому я служу, йому чистоту свою зберегла, через це і смерть мені мила, і випросила я її, як солодощі.

— Хіба не цей нечестивець винуватий у твоїй хоробі? — почувся грубий голос від порогу: Юстинин батько піднявся вслід за нами.

— У мене нема хороби, тату, а смерть я собі сама в Бога випросила, — сказала кволо Юстина. — І вже бачу сад, повний плодів, і палац, із золота кутий, і стежку до нього срібляну. І ліки1 ангелів бачу перед престолом, які так гарно співають, що в жодній церкві так не заспівають.

Тоді я відчув у собі щось таке, як знесення. Відчув, як заливає мене світло, чисте, мов сльоза, і заговорив словами, з яких і сам здивувався:

— Юстино, кохана, не вбивай себе, а отямся! Бог не хоче нашої смерті, а любові. Бог хоче, щоб ми жили і множилися, щоб добродіяли і поставали супроти зла! Щоб земля і світ живими були — на те він і створив людей. Поглянь на мене, перед тобою той, хто має Боже призначення в парі з тобою пробувати, не для ненависті та зла до тебе приходжу, для любові. Бог же і є любов! Коли отямишся, встанеш із хвороби.

Вона розплющила очі і з якимсь здивуванням позирнула на мене. І вразився я: не було в тих очах життя, а в одному й другому помутнілому зорку стояла тінь костомашна з косою й реготалася з мене, ошкірюючи голі зуби.

— Через те і йду до Бога, бо він є любов, — сказали пошепки Юстинині вуста. — А ти… ти… пес шолудивий…

Вона здригнулася раптом, тілом пройшов корч, а очі розширилися неймовірно. І ще голосніше зареготала в них тінь костомашна із косою. І раптом вигукнула Юстина зойком нестерпучим:

— Боже, не карай! Для тебе я!..

І заголосила із зойками Юстинина мати, заламуючи над головою руки, а Гаврило Поцикайло залізним кроком підійшов до мене, взяв залізними пальцями за вухо й поволочив геть із кімнати, поволочив по сходах, аж гриміли вони, поволочив через сіни, через ґанок і сходи на ґанку, через двір, викручуючи і викорчовуючи моє вухо, і хоч боліло мені, аж пекло, не кричав я і не лементував, а до крові кусав вуста. Він же, Гаврило Поцикайло, приволочив мене до хвіртки, розчинив її, поставив мене на вийсті і щосили садонув чоботом під зад. Я полетів і впав лицем у куряву, а наді мною нещадно й люто прогримів голос:

Пес шолудивий! Я тобі й дядькові твоєму покажу! Начувайтеся!

Не знаю, як дістався додому, був півпритомний. Вухо мені роздулося і стало велике, як лопух, голова розламувалася, серце болісно стискалось у грудях, але я не дозволив собі перепочинку, бо знав, що всі боввани, котрі позастигали по дворах, отакі нерушні тільки дочасно, що, наче блискавка, побіжить по дворах чутка про Юстинину смерть; можливо, першою про це довідається Домна Жданова Щенявська, і вирветься із хвіртки, де вирізано кругле віконечко, і дрібцем почимчикує від двора до двора, і говоритиме з радісним упоєнням, що Юстина таки померла і винуватець того ніхто інший, як арциболот отой клятий, Кипріян, що поставив у лісі, всі це знають, бісівську кущу і закладає там із сатаною. Отоді й оживуть усі ті боввани й опудала для постраху горобців, і кожен схопить у руки дрюка, і, хижо ошкірившись, вискочить із двору, і побіжить до Юстининого обійстя, де їх чекатиме із голоблею Гаврило Поцикайло, щоб їх очолити й повести. Отож я змочив роздуте й велике, мов лопух, вухо водою і подався, наскільки міг швидко, до кладки, а тоді вздовж річки до скельної ущелини, а тоді до лісу, де спокійнісінько сидить і вирізує на свіжообструганих тертичках загадкові письмена мій розумний, але немудрий дядько Кипріян. І коли прибіг до дядька, не маючи й подиху повітря у грудях, то не зразу міг розповісти йому про все, і він почав мене втишувати і поїти якимсь гірким зіллям, від чого я таки прийшов до тями й оповів про все, твердо знаючи, що вслід за мною вже жене із голоблею Гаврило Поцикайло, а з ним дядьки й тітки — міщани вулиці моєї, а ззаду дріботить, щасливо розсвітивши кругле личко, вулична відьма Домна Жданова Щенявська, і так їй радісно й солодко на серці, що вона співає подумки, як та пташка, і коли б захотіла, схопила б палицю, осідлала її й полетіла б швидше всіх отих бігунів, але вона була собі хитренька і не бажала своїх здатностей у цю хвилину явно виказувати — це засвідчило б, що й вона приклала до того, що відбувалося, свою ручку, отож і дріботіла, чеберяючи ніжками, озутими в новенькі постолики, і вдавала із себе найкволішу і найслабкішу.