Валерій Шевчук - Біс Плоті

Але не дійшли ті слова до Юстини. Вона розчервонілася від гніву, тупнула ногою і закричала:

— Згинь, пропади, сатано! Не спокушай мене до гріха! Чистою тілесно залишуся і ніщо мене з цього шляху не зверне! Плюю на твої злочестиві й лихі слова!

І диво дивне учинилося (все те побачив я, стоячи на зруйнованій башті замку і невідривно дивлячись на сад, в якому відбувалася та розмова): ті плоди, які раніше ніби більші зробилися від пробуття там Таласії, скорчилися і зморщилися, з вишень пропало червоне, і знову стали вони зелені із жовтизною, і полетіли на той сад метелики й кузьки: метелики поклали на листя яєчка, і почала плодитися із них гусінь і черва, а кузьки прокусували хоботками, ніби голками простромлювали, зелені ще й малі сливки і пожадно смоктали із них сік. Жінка ж із Цвіту звелась із лавки, нахилилася до пса, котрий і досі дивився на неї зачаровано, погладила ніжними пальцями, і пес аж вуха прищулив від задоволення. Тоді зирнула на Юстину, що стояла перед нею суха, чорна, закута у сіру крицю, і вже нічого принадного не було в її обличчі, ні в постаті, а подобала більше на Мегеру. І сказала їй Уранія перед тим, як відійти:

— Шкода, що серце у камінь ти перетворила. Воля твоя діяти й думати, як знаєш, бо одні люди для краси, інші — до добра й любові, ще інші — для темряви, смерті і зла, а четверті — для нетерпимості народжуються. Коли хочеш, оживлю й розтоплю серце тобі, а коли не хочеш, хай на тебе зглянеться Боже милосердя.

— Згинь, пропади, сатано! — твердо сказала Юстина і знову наклала на Пандемос хреста.

І тоді виплодилась у її саду гусінь та черва, а ще більше налетіло кузьки й саранчі, і почали вони жерти й випивати плоди й поглинати листя зелене з Юстининого саду. Юстинин же пес звівся на ноги і печально на все те дивився, і ніби щось сказати хотів, але не міг, — не дано-бо псам мови для вислову своїх думок. Таласія ж знову всміхнулася і рушила геть, але цього разу там, де ступали її золотом підковані чобітки, не виростали квіти, бо земля на тому місці була суха, гола й безплідна, земля була самий порох і не наповнювалася животворним соком (а я стояв на зруйнованій башті житомирського замку, і очі мені слізьми узялися, і любов моя стала мала і скулена, ніби в кулаці стиснена. „Диво-дивний цей світ, — думав, — а ще дивніший я зі своєю безнадійною любов'ю“ Тож дивився вниз, на вулицю, що спускалася від замку до річок, у чудову долину; йшла нею Анадіомена, але не весела, а смутна, хоч краси своєї нітрохи не втратила та й не погасила своєї чарівної всмішки, яка ояснювала світ, через що все навколо жило, цвіло й шумувало, бо світ живий — широкий і безмежний, а отже, невмирущий).

Цього разу скаржився Клим Партинюха, міщанин житомирський, на сина міщанина-таки Харитонового Сосновського Самсона, що в його відсутність Климова власна жінка Огапка Харитоні'вна, нічого йому не сказавши й не нарадившись, пішла від нього геть, і саме в той час у нього погинуло немало речей, тобто з-під замка згинуло двісті повісьм прядива льону, піввідра меду прісного, сирів двадцять, відро масла, сто ліктів полотна посполитого, кошуль вишиваних колінських жіночих три, шовку червоного золотників двадцять, тасьма шовкова, чепець шовковий, ланцюжок срібний, плахта напільна із черцем [14] [14] Із черцем — з червоними смугами. , пояс оксамитний, немало непряденої пряжі, грошей готових дві копи литовські і сковорода.

Це все проголосив Клим Партинюха перед нами, а передусім перед паном підстаростою Іваном Станишівським, велеголосно, після кожної названої речі робив затинку, причому його чорні, як смола, очі запалювалися, ніздрі тріпотіли; очевидно, Клим був уражений подією, але хто зна, чим більше: чи тим, що від нього пішла жінка, чи пропажею речей.

І тут од дверей почувся жіночий голос — входила до покою Огапка Харитонівна, і була на ній кошуля вишивана колінська, на голові чепець шовковий, на шиї ланцюжок срібний, на клубах плахта напільна із черцем, на стані пояс оксамитний.

— Не слухайте, панове урядні, цього обіясника і звіра, бо все було не так. Коли цей обіясник од’їжджає з дому, зачиняє мене в комору, не даючи хліба, а коли опираюся, б’є мене й соромить, ніби я, коли він виїжджає, накликаю до себе молодиків чвору і не встидаю невшетності. Що я, панове, ніби в якісь фарботи [15] [15] Фарботи — мережива. тоді вбираюся, а я вбираюся тільки так, як мене бачите, що я, мовляв, не дбаю про чесноти, а все на кавалірів око ставлю і ніби веду з ними учти та бесіди.