Валерій Шевчук - Біс Плоті

— Отож я забрав, — мовив поважно пан Станіслав Кошковський, — клячу із возом, із сіном, сирм’яг дві, шапку, пояса та сокиру.

Я скоса зирнув на пана Кошковського, не такого високого, як грубого, із віддутим животом, на якому все розстібувалися ґудзики кунтуша, й подумав: добре було б побачити, як він бігає по тому ліску й репетує чи дико реве чи як котиться, ніби куля, в ярка.

Тоді виступили слуги пана Кошковського Мартин Нагайський та Івашко Крупчанка, обидва невеличкі, напрочуд між себе схожі, ніби брати, тільки в одного було сліпе, затулене шкіряною накривкою око, а в другого кривий рот (я подумав, що це вже другий одноокий цими днями трапився нам до запису). І обидва вони урочисто визнали, що їздили з паном Кошковським Станіславом, чи властиво з Кішкою, як його всі здавна звуть, до сіна і спіткали Федора з Миколаєм із сіном у полі і що спитав пан Кішка: „Де це сіно взяли?“ — а злодії відказали: „Дав нам сіно слуга пана Стрийковського“.

Мартин Нагайський зирнув єдиним оком на Івашка Крупчанку, а Івашко Крупчанка зирнув обома очима на Мартина Нагайського і ще більше скривив рота, ніби засміявся. І сказали вони: один півречення, а другий ще півречення, а тоді перший — півречення і так далі, що примчали вони до сіна пана Стрийковського, а на тому місці — ха-ла-бу-да, от! А вчинили ту халабуду діти, які там худобу пасли.

— Тоді вдарив пан Кішка себе в лоба, — сказав Мартин Нагайський і моргнув єдиним оком.

— Тоді вдарив пан себе в лоба, — повторив, тільки нижчим голосом, Івашко Крупчанка, — і сказав…

— І сказав, — мовив Мартин Нагайський. — Чи не моє вони…

— Ну так, — мовив Івашко Крупчанка. — Чи не моє вони сіно вкрали?

— І прибігли до панського стіжка, — сказав Мартин.

— Аж знати, що те сіно побрано, — мовив Івашко.

— Теперечки побрано, — сказав Мартин Нагайський.

— І освідчив нами пан Кішка, — сказав Івашко.

— Слід той, таки освідчив нами, — сказав Мартин.

— Побіг з нами за тим слідом, — проказав Івашко і скривив рота, ніби засміявся. Зряче око Мартинове при тому сяяло, як зоря.

На те видав декрета пан підстароста Іван Станишівський, щоб пан Ворона-Корчівський поставив перед суд Федора й Миколая, котрі те сіно покрали, і ручилися за нього Клим Партинюха, Кузьма Бобринкович, Івашко Чепель на поставлення до права. А пан Станіслав Кошковський попросив, щоб скарга його була взята до книг замкових і там записана. '

Відтак виступив Федір, сказавши, що не зі своєї волі він сіно крав, а з наказу пана Григорія Ворони, і що в нього, як у підданого, вини тут немає, бо виконував панського наказа.

— А що скажеш ти? — спитав пан підстароста у візниці Миколая.

— А я що? — мовив візниця. — Сказали мені їхати, то й поїхав, сказали везти, то й повіз — чи ж мені про те думати? Але коли вже мене ловлять, — він примружився, — то чорта лисого піймають, я не такий!

— І я не такий! — гордо сказав Федір. — Коли вже ловлять, утекти треба, інакше боки підлатають, це вже кожному звісно. І сюди, в уряд, ми прийшли з власної волі, — додав Федір, — а не як зловлені, бо ще не було такого, хто б мене піймав.

І звів гордо лице.

Тоді пан підстароста наказав прибути перед уряд панові Григорію Вороні-Корчівському.

Усе, що відбулося зі мною в любовній оказії, тяжко пригнітило. Я навіть повірив, що зайшов до Юстини, як сказав дядько Кипріян, не з тієї стежки, що замість сили виказав брутальність, що таки не зумів підійти до дівчини, як належить, — от вона мною збридила. Отже, мушу перестати шаленіти, а стати розважним та мудрим і виказати силу не в навальності своїй, а в повстримності, і спробувати дівчину, яка двічі назвала мене шолудивим псом, із серця вирвати, як лиху колючку, коли їй запраглося стати нареченою Христа, а не звичайного доброго хлопця (а за такого я себе вважав); і хай з того журяться батьки її, в яких вона одиначка, бо не приведе у світ нащадка добра їхнього, а його трохи є. Мені ж журитися дуже таки не випадає, бо дівочого цвіту насіяно на землі не менше, як квітів, а квіти, зрештою, й цвітуть для того, щоб ними звабилась якась бджілка, чи комарик, чи муха, щоб понесла квітка плода, потрібного для наступного літа. Отже, коли мудрий я, мушу цю дівчину забути, хоч як нею уразився, — не вона моя, як виявилося, пара, моя десь ходить, десь із тугою дивиться у вікно, десь сидить, як ошатний павучок, і тче ніжну сітку павутиння, щоб у ньому заплутався якийсь летючий легковажець, котрий тієї павутини шукає сам; через це десь сидить вона біля вікна, печально дивлячись на дорогу, і поспівує теплим, дзеньчистим, як струмок, голосом щось отаке: