Валерій Шевчук - Біс Плоті

— Будьте ви прокляті! — простогнала із відчаєм.

Климентія трусило.

— Пане-господарю, — сказав він нерівним голосом. — І ви, пані-господине! Мушу признатися, що заклинання не подіяло, дуже потужного біса має в собі ваша дочка. Але не зрікаюся свого обов’язку та слова й обіцяю зробити все, щоб того біса плоті з неї таки прогнати. Та мушу відпочити й зібратися на силі. Тому покиньте її зв’язану, нехай лежить, але стережіть пильно, щоб не розірвала пут і не втекла. Я ж піду й десь походжу. Тоді повторимо ще раз.

— Гаразд, панотче, чиніть, як знаєте, — сказала Пелагія. — Ми її встережемо, будьте певні. Але Бога ради, не втечіть і не покиньте з бідою нашою.

Ще не покидав людей, котрі потребують моєї помочі, — сказав Климентій. — Бо коли б так учинив, ніколи більше не назвався б Божим чоловіком. А це для мене все одно, що не жити.

Він обдивився всіх, що були в мешканні: літня жінка зі строго підтисненими вустами, грубий чоловік, сильний, як віл, але з кволістю в очах, і другий такий самий, але цей ніби й байдужий. І йому раптом стало до болю їх усіх жаль.

Пішов зморено до виходу, а коли переступав порога, Тодосія раптом загорлала йому в спину:

— Не йдіть, панотче, я скажу, що вигнали з мене біса! Не ідіть, бо вони мене тут замордують.

Але на ті слова вже не зважив і рушив до вийстя з дому. Коли ж розчинив двері, вразився: всі ті люди, яких спровадив за ворота, знову були в дворі й повернули до нього обличчя. Але й на них не зважив, а рушив крізь них, як крізь воду, і вони, як вода, перед ним мовчки розступалися. І тільки один гукнув Климентієві у спину:

— А що, мандрованцю, не подужав і ти, хи-хи!

Але й на те не обізвався, ступав дерев’яними ногами, знісши бліде, зморене й мокре від поту лице, а в очах його палала туга.

— Дурисвіти ви всі, мандровані торбохвати! — гукнув за спиною той-таки голос.

Вийшов у хвіртку й побачив перед собою цілком порожню вулицю: не було там ані людини, ні худобини, ні пса, ані кота, ані птиці — синій сутерен, у якого вкидано було брилу напівпрозорого льоду. І та вулиця втягувала його в себе, і він подумав: як добре було б звідсіля втекти. Отак забути все, що сталося, і ніколи про те не згадувати, і ніколи в це містечко не повертатися й не заходити, а викреслити його з пам’яті, як викреслює з книжиці своєї непотрібного чи невдало складеного вірша. Але втекти не міг, одне, дав слово, а друге, залишив в отамановому домі торбу, а ще Євангеліє, єпитрахиль, пояса і всілякі потрібні речі, а передусім — книжицю, де складено в копицю снопи його духу із зерном слів. Всього можна позбутися, подумав Климентій, а цього — ніколи, бо тоді його життя стане порожнє, як оця вулиця, й непотрібне, а слова, які так любить низати на нитку свідомості, йому цієї зради ніколи не простять. Навіть здалося, що й будинки, котрі й складають цю мертву вулицю, порожні і так само мертві, бо ті люди, які в них ховалися й цікаво зорили на нього, коли йшов сюди, цілком утратили до нього цікавість, а значить, перестали існувати, пішли жити у сфери із його цілком непоєднані, ніби він був у сні, а вони в дійсності або ж навпаки. І єдиний чоловік не втратив до нього ще інтересу, отже, не відрікся, а відтак навсправжки існував — був то дяк на шкільному порозі, який все ще сидів, обіпершись спиною об двері, й кушпелив люльку, мальовничо виписуючи димом хмари і сплутані нитки.

— Idem per idem [37] [37] Знову те саме (лат.). ? — спитав дяк.

— Ще не закінчив, — мовив Климентій.

— Humanum errare est [38] [38] Людська річ помилятися (лат.). , — сказав дяк.

— Хочу повторити, — мовив Климентій. — Gutta cavat lapidem non vi, sed saepe cadendo [39] [39] Крапля довбає камінь не силою, а частим падінням (лат.). .

— Homo sit homini dens [40] [40] Людина людині хай буде Богом (лат.). ? — спитав дяк.

— Homo sum, — втомлено сказав Климентій, — humani nihil a me alienum puto [41] [41] Я людина, і ніщо людське не має мені бути чуже (лат.). .

— Може, ваша милість, чинили in dubio [42] [42] Із сумнівом (лат.). ?

— In omnibus aliquid, in toto nihil [43] [43] Всього потроху, а взагалі нічого (лат.). , — сказав Климентій утомлено.

Тоді дяк вийняв з рота люльку й зареготав.

— Misce [44] [44] Змішай (лат.) — так писалося й говорилося при змішуванні різних компонентів ліків. ! — сказав.

— Що саме? — спитав Климентій.

— Misericordia et nonsens [45] [45] Милосердя і абсурд, нонсенс (лат.). , — відповів дяк.

— Ех nihilo nihil, — мовив Климентій печально. — Errare humanum est [46] [46] 3 нічого можна мати ніщо. Людині властиво помилятися (лат.). .