Микола Хвильовий - Синi етюди

I каже Параска, жiнка дєдушчиного сина, того, що загинув:

- Господи, що ти кажеш, Дунько!

I йде Параска в кошару, утирає запаскою сльози й почуває, що вже щось не вернеться - не тiльки чоловiк; що вже чогось немає, хоч i є ще в бабушки ключi, а в скринях пiд замком солодощi, цукерки для гостей. Та не буде вже тепер гостей тих.

Над селом мiсяць, над селом голубi голуби. Не свiтло на душi - щось минає, щось не вернеться.

Бабушка прокидається, ледве засiрiє. В її кiмнатi горить бiля iкони лампадка - Божа Матiр iз Сином. В другiй кiмнатi хтось важко кахикає. Бабушка молиться:

- Божа Мати! Та коли ж ти одженеш цю нечисту бiльшовицьку силу?

Та нема злоби в її словах, її злоба в минулому i крихкотiла, як сама бабушка.

В кiмнатi розвидняється. Бабушка молиться:

- Богородице Дiво, радуйся.

Але згадує, що вже пора корови виганяти, i кличе:

- Ану-бо, хлопцi, вставайте! Вже нерано.

I знову:

- Богородице Дiво, радуйся…

…Дєдушка вчора не поїхав на хутiр, вiн сьогоднi їде. Василь запрягає воли. Василь завжди з невеселою думою.

…Рипить вiз: ри-ип! Тягнуться воли до Великої Шведської Могили. Свiжий вiтрець дмухає на дєдушчине сиве волосся. Його широкi чумацькi брови похмуро нависли, його брови задумались.

Дєдушка мовчить. Василь мовчить. Тягнеться вiз, обiймають його сосни кострубатi, на пiвнiч похилились. Ходить по соснах ранковий вiтер, вибiгає iз сосен ранковий вiтер i летить на поле до гречки.

…Мовчить дєдушка…

Скоро-скоро одiйде у вiчнiсть i не буде дєдушки на землi.

Тепер земля бiльшовицька…

…Проїхали лiс, виїхали в степ.

У степу манячить Велика Шведська Могила. СИНIЙ ЛИСТОПАД I

З моря джигiтували солонi вiтри. Мчались степом i зникали в Закаспiї.

…Пiвнiчний Кавказ…

Над станицею мовчали недосяжнi голубi верхiв'я. Дрижали зорi й сполохано перебiгали до небокраю, до гiрського масиву.

Iще проходив невiдомий синiй листопад. Плентався по садках, по городах, заходив пiд стрiхи й вiдходив за вiтрами, такий же невiдомий, невiдгаданий i мовчазний.

Ще огнище не погасло - догоряло, i обличчя Вадимовi ходило в перельотах тiней.

Будинок вилюднявся, розходились: двоє-троє залишилось.

В стiну глухо входили цвяхи.

Прибивали, мабуть, гiрлянди.

Скоро пiдуть i цi.

Пiзно.

Нiч.

Коли Зиммель пiшов, оддзвенiв шпорами, Марiя лукаво спитала:

- А все-таки й тобi журно?

Вадим сказав:

- Звичайно, журно. Але… ти мене розумiєш…

Вадим сухо й гостро дивився на вугiль. Зрiдка налiтав вiтер, з-пiд папахи виривалось волосся й падало йому на тьмяний лоб.

Марiя здавила руками голову й глухо говорила:

- Так, Вадиме, тоска. Буднi приймаю i серцем, i розумом. Але все-таки - тоска. Це те, коли покидаєш позицiї й непевний, що скоро повернешся.

Мовчав.

Марiя знiтилась на колодцi - крапка. Зелений вугiль i в огнищi, i в її зiницях. Теж у шинелi.

Кажуть: "останнiй з могiкан". Правда: женщини революцiї пiшли плодити дiтей. Тiльки Марiя й небагато не пiшли.

Будемо слухати солонi вiтри, коли мовчазно йде на схiд синiй листопад.

Говорили ще про Зиммеля, про нрави сучасности й говорили про комуну.

Вадим - комiсар бригади, Марiя - крапка, вночi: вона надто знiтилась, i полiтком.

Марiя ще говорила глухо:

- Ну да - певний, i ну да - непевний, бо iнакше шукала б iншої правди. Тут тоска.

Вадим:

- Ти нагадуєш менi жабу з геологiчної революцiї, що мала голову з аршин.

…По станичних заулках бродили червоноармiйцi. I знову по станичних заулках джигiтував солоний вiтер.

Прямо - широка церква проколола хрестом мовчазне небо.

Бiля Марiї лежав стос запашної сосни (гiрлянди робити) i гiрськi трави: Зиммель привiз.

Невiдомо, чий запах - сосни, гiрських трав чи то пахтить синiй листопад.

Проте, може, то Кавказ, може, гiрськi аули, а може, солонi вiтри.

…Боляче вдарило: "жаба"!

Але Марiя раптом згадала - полковий лiкар казав, що Вадим доживає останнi днi. Вона подивилась на Вадимове обличчя. Жарина лягла бiля серця - запекло.

…Кашель сухий, як степовий пожар. Це Вадим. I сказав ласкаво:

- Сiдай-но, ближче, моя неспокiйна Марiє.

Здригнула.

- Твоя?

- А чому ж не моя? Моя товаришка… так: я буду говорити тихо, щоб не почули. Це моя найбiльша тайна… от…

(…Буває, в синю нiч зарипить далеко журавель - витягають воду. Зарипiв.)

- …Я теж романтик. Але романтика така: я закоханий у комуну. Про це не можна казати нiкому, як про перше кохання. Тiльки тобi. Це ж роки, мiльйони рокiв! Це незабутня вiчнiсть. Так, Марiє, все треба, як є. I всефедеративне мiщанство, i трагедiї в душах окремих одиниць, i бюрократизм. Нарештi потрiбно зупинитися… Так. Але подумай: стоїть непоетизований пролетарiат, що гiгантським бичем пiдiгнав iсторiю, а поруч нього стоїмо ми з своєю нудьгою, з своїм незадоволенням. Хiба це природно?