Зінаїда Тулуб - Людолови Том 1

— Тут вам, пане, не Річ Посполита. Ці єретики дикі й уперті, як зубри. Тут, пане, треба бути дипломатом, уміти пристосуватися до всіх обставин, бо інакше не топтатимеш рясту. І, якщо дозволено вжити аналогії з нашою святою церквою, одверту тактику інквізиції тут мусять заступити тонкі заходи отців єзуїтів.

Але Бжеський не міг заспокоїтися.

— Щоб я, я, Рогмунд Бжеський, мусив хитрувати и принижуватися перед якимись хлопами! Пане ксьондз, при всій шанобі до вас, я вважаю, що Ваша тактика є злочинний попуст. Ви самі потураєте їх свавіллю. Це така нахабність, така зухвалість… таке… — не міг він підшукати досить міцного слова.

Бжеський роз'ярився. Поводження Коржа і козаків здавалося йому нечуваною образою. Як кожен шляхтич, Бжеський був насичений кастовими забобонами. Люди без гербів і родоводу — не люди, а якась напівхудоба, створена, щоб служити шляхті, працювати на шляхту і бути німим атрибутом її існування.

Скільки б шляхта не говорила про демократизм, про братство і рівність, про «злоту вольность» і незалежність — всі ці чудові принципи, вичитані з промов старого Риму, вона пристосувала виключно до себе — єдиної верстви Речі Посполитої, що мала всі громадські права.

Поводження козаків боляче вразило його самолюбство. Це був бунт, повстання худоби, в'ючаків проти хазяйської волі. Якщо б він і досі був на чолі військового загону, Бжеський, не замислюючись, зруйнував би і село, і їх єретичну церкву і всі розсипані по степу хутори.

Маєвський зрозумів, що треба втлумачити задерикуватому панові потрібну покору.

— Хіба ж можна терпіти таке знущання! — лютував Бжеський. — Ми, здається, в межах Речі Посполитої, а це хамло впроваджує тут свій лад і закон і глузує з короля й вельможної шляхти.

— Доведеться терпіти, mi fili [31] Сину мій — так звертається ксьондз до свого парафіянина (лат.) , — зітхнув шановний патер, що нагадував у своїй довгій сутані стару пані в капоті. — Великий гетьман коронний [32] Великий гетьман коронний — головний командувач польської армії і одночасно військовий міністр. спить і бачить уві сні, як би знищити їх кодло, але на все треба багато часу, грошей і військової сили.

— А тим часом мушу з них милуватися? Красненько дякую! Ну, скажіть по-чесному, пане ксьондз, — раптом змінив він тон, сідаючи насупроти пробоща, — що мені робити?

Ксьондз схилив голову набік, склавши на череві пухкі ручки з ямочками, і замислився. В цю мить він напрочуд скидався на свого брата, варшавського метриканта. Бжеський нервувався і, чекаючи на відповідь, роздратовано тарабанив пальцями по столу, але ксьондз мовчав, зважуючи і обмірковуючи кожну дрібницю.

— Ось що, пане, — заговорив він по хвилині, - треба насамперед послабити враження від сьогоднішньої зустрічі, інакше — присягаюся святим Рохом — справа може закінчитися надто трагічно.

Бжеський спалахнув.

— Що таке?! — схопився він з місця. — Щоб я, я, Рогмунд Бжеський, падав до ніг оцим свиням! Пан пробощ із глузду з'їхав!

Kсьондз гнівно блиснув очима і випростався. Тепер він не нагадував старої пані в капоті. Схилена спина розігнулася. Він став вищий, мужніший.

— Reverentia senum, mi fili [33] Пошана до старих, сину мій (лат.) , - металево забринів його голос. — А якщо старий — служник святої церкви, шана мусить бути подвійна, бо в його особі ти ображаєш святу церкву.

— Пробачте, гeverendissime [34] Вельмишановний — титул католицького ксьондза (лат.) , — схаменувся Бжеський, схиляючи голову. — Але зрозумійте, як воно недоладно.

— Як сповідач, кажу тобі, пане: сідай і вислухай мене спокійно, бо від твоєї необміркованої поведінки може похитнутися справа святої церкви і навіть республіки.

Бжеський мовчки сів, смикаючи вуса.

— Поговорімо за всіма правилами логіки, бо логіка є підвалина справжнього мислення і не може привести до облудних висновків, — урочисто проголосив патер і сів насупроти гостя. — Тому відповідай мені, пане, чи потрібні панові хлопи на цій землі?

— Ну, звісно! Не піду ж я сам орати або вантажити вози. Без волів, без коней та цього двоногого бидла далеко не підеш.

— Так… А чи має пан силу і спроможність закути їх у кайдани, як диких тварин?

Бжеський стенув плечима.

— Розуміється, ні. Але що з того?.

— А пан потрібний тим хлопам чи ні? — казав далі пробощ рівно і спокійно, як на диспуті.

— Про те я їх не розпитував, але з їх гостинності ясно, що ні.

— Того мені тільки й треба, — урочисто закінчив патер. — Отже, сину мій, вони тобі потрібні, а ти їм — ні. І тому, що ти їм не потрібний і нема в тебе сили прикути їх до місця, — треба щось зробити, щоб твоя присутність була їм на перший час корисна й потрібна і цим самим прив'язала їх до місця чимось міцнішим від ланцюгів. Отже, ти мусиш дати їм те, чого вони не мають на місці.