Зiнаїда Тулуб - Людолови. Том 2

А служники вже вносили кактус, відомий своєю надзвичайною гіркістю. Один дотик язика до нього викликає невгамовну блювотину. Шейх відламав м'ясистий листок і дав його одному з зикирів. Той став його жувати, як звичайний салат. Всього листка він, правда, не з'їв, бо раптом вдарили барабани. Це був знак закінчення зикру.

Дервіші схопилися на ноги і кинулися до своїх мештів і папуч з похапливістю акторів після набридлої їм вистави. Це не були люди, оце тільки охоплені релігійним екстазом, а штукарі-ремісники, що показують глядачам свою майстерність.

Глядачі теж мовчки підводилися з міндерів і розминали закляклі ноги. Підвівся і сеїд в зеленій чалмі і рушив на вулицю разом з юрбою. І знову почув він у темряві уривчастий шепіт.

— Ех, коли б тепер козаки!.. Вони б врятували стратенців. Бо ж серед них є сила невільників і вільновідпущених.

— Ех, не кажіть… Як їм тепер там, у в'язниці… Знають, нещасні, що вранці кінець.

— А де вони сидять? — спитав сеїд.

— А тобі що? — огризнувся кремезний коваль, але, побачивши сиву бороду і зелену чалму улема, злякано відсахнувся:

— Пробач, святий отче, не роздивився у пітьмі. Сидять вони в темниці — під вежею святого Климента, як звуть її невірні гяури.

І певний того, що сеїд розповість нахипові все, додав, удавано зітхнувши:

— Жахливі вони злочинці, що й казати… Але шкода жінок та дітей: вони, бідолашні, ні в чому не винні.

І, скориставшись з темряви, шугнув у знайомий завулок, подалі від зеленої чалми.

Місяць схиляється на захід, золотіє, втрачає чітку металевість контурів. Високо блищать у зоряному небі Стожари, і, глянувши на них, сеїд розуміє, що наближається північ.

Безлюдно і тихо на вулицях. Тільки блукають собаки по смітниках, гризуться за кістки, гарчать і гавкають один на одного. Рідшають вогні. Здається, наче кам'яні обличчя будинків заплющують втомлені очі і міцніше пахне морем, туєю і полином. Ніч очищає повітря від смороду, обвіває місто свіжим і чистим подихом моря, несе забуття, мрії, сон.

Тьмяно блимає каганець у чатівні біля воріт святого Антонія. Воротарі чекають на старого сеїда.

— Та чого там! Певно, він вже не прийде, — твердить один з них, роззуваючись.

— Якщо сказав, що прийде, то й прийде, — спинив його головний воротар. — Лягай собі спати, а ми почекаємо.

— Ну й чекай, — буркнув перший з воротарів. — Цілий день нема спокою. І вночі вже не виспатися…

Владний стукіт урвав його міркування.

— А ми гадали, святий отче, що ти вже не прийдеш, — казав старий воротар, вітаючи гостя.

Сеїд похитав головою.

— Я затримався на зикрі, як належить особі моєї гідності, бо я є мюрид найвищого висвячення.

Воротарі збентежено перезирнулися і з низькими поклонами посадили сеїда на міндері. Старший приніс глек води і миску — обмити йому ноги. Сеїд був задоволений з такої пошани. Він скинув подерті мешти [82] Мешти — напівчеревики. , з насолодою підсунув свої кістляві й брудні ноги під срібну цівку води і, поки воротар старанно мив і витирав їх чистим рушником, вів далі напутливо і урочисто:

— Але те, що тут вважають за зикр, є жалюгідна подоба зикрів Медіни і Мекки. Там шейх проколює собі не тільки кишки, а й серце, і кожен бачить, як воно тріпоче під ножем, наче ластівка, пробита стрілою. А це що… Здрібніли люди… А за моїх часів було значно краще, особливо там, де проходили мої юнацькі роки.

— А звідки ж ти, святий отче? — урвав молодший воротар. — З твоєї вимови чути, що ти не татарин.

Сеїд обурено насупив кострубаті брови.

— Рано відлучила тебе мати, коли ти роззявив рота передо мною. Не личить молодшому розпитувати старішого, а господареві — гостя.

Воротарі збентежилися, а юнак зашарівся по плечі і низько схилив голову.

— Пробач, святий отче… Він з чабанів, виріс на Яйлі, серед отар та чабанок. Де йому знати звичай, — заговорив старий воротар.

Сеїд відповів не одразу.

— Ваша правда, бо з великого вимагають багато, а з малого — мало… Я й сам хотів вам сказати, що я не тутешній. Чимало бачив я земель і міст, і країн правовірних, і країн гяурів. Але нема під сонцем країни, кращої від Криму, і кожен, хто тут народився, мріє жити і померти на батьківщині, або принаймні прийти та лягти у рідну землю по смерті.

— «Прийти по смерті». Та хіба ж це можливо?! Чабанський син вже й рота розкрив спитати, що це означає, та вчасно схаменувся і опустив очі, а сеїд задоволено й поважно гладив сиву бороду.

— Бачу я, що не зрозумілі вам слова мої, - вів він далі, - і подібно до того, як гріх пройти повз жебрака, не кинувши йому хоч будь-якої милостині, - не пройду я повз вас з світочем знання, не кинувши вам його іскорки.