Ростислав Самбук - Тайна вечеря

— Але ж підвела природа…

— Яка природа? Що б не траплялося, Україна завжди годувала себе, а ми підмели селянські подвір’я, не залишили й зернини, хіба це правильно?

— Була безвихідь…

— А може, головотяпство? Чи навіть більше — ворожі підступи?

— Чиї?

— Над цим я і думаю.

— Усі найважливіші питання вирішує Центральний Комітет.

— Знаю: а там помилитися не можуть… І все, що скаже Сталін, — істина!

— Так, товариш Сталін веде нас ленінським шляхом.

— Згоден. І шлях цей не торований, в ім’я кінцевої мети неминучі жертви. Та невже такі? Мільйони загиблих від голоду лиш на Україні…

Сидір Гаврилович сів біля Антона, поклав йому на плече руку, повернув сина до себе, зблизька зазирнув у вічі.

— У тебе похитнулась віра, — сказав із жалем. — Це погано. Навіть дуже погано. А віри я ніколи не втрачав. Ми починали ще з Леніним, а тепер бачимо, що діло його в надійних руках. Не можна жити без віри. Ми переборемо труднощі, може, я не доживу до перемоги, але ж ти побачиш усе на власні очі. Тоді згадаєш нашу розмову і збагнеш: в ім’я великої мети усе можливе.

— Тату, але ж це гасло єзуїтів!

Сидір Гаврилович невдоволено поморщився.

— Під час громадянської війни ми розстрілювали біляків, не з’ясовуючи їхніх провин. Уяви собі, іноді навіть трибуналу не мали часу скликати. Можливо, серед них були люди, які б, зрештою, перейшли до нас, проте час диктує свої закони. І тепер ми набираємо розгону, і тепер не маємо часу, наш поїзд мчить без зупинок, а ми стрілочники й маємо забезпечити йому вільний шлях. Головне, досвідчений машиніст, а у товариша Сталіна тверда рука, ясний зір і мудра голова. Він сам знає, коли пригальмувати, коли перепочити, проте, упевнений, не скоро, та й не вимагаємо перепочинку, є ще порох у порохівницях і у нас, старих, а у вас енергії має бути принаймні ще на п’ятдесят років.

— Чого-чого, а енергії вистачає.

— От і закінчимо цю розмову… — Сидір Гаврилович подивився на сина уважно, й тривога майнула в його очах. — Без розмов, — попередив, — маємо робити свою справу без зайвих розмов.

— Здогадуюсь…

— Сьогодні до мене має прийти твій ровесник. Тямущий хлопець, із сільських комсомольців, заочно навчається, а вже слідчий. Наша зміна — колись, може, стане наркомом.

— І він не сумнівається ні в чому?

— На нього можна покластися, і я сам клопотатимусь про присвоєння йому наступного звання. Капітан у неповні тридцять років, хіба погано?

— Чотири шпали? — не повірив Антон.

— Він заслужив їх.

— У вас секретна розмова?

— Старшому лейтенантові Сокирку доручено розслідувати справу Романюка.

— Тоді я залишусь. Ми домовилися з Ольгою піти в кіно, але кіно сьогодні відкладаємо, хочу побачити твого мудрого слідчого — можливо, мені вдасться переконати його, що чесніших і відданіших за Миколу Олексійовича просто не існує.

— Я просив Сокирка розібратися об’єктивно.

— А наказати вже не можеш?

— Романюк — мій друг, і незручно…

— З якого часу стало незручно захищати друзів? Дивна логіка: можна клопотатися за будь-кого, тільки не за друга… А хто ж краще знає людину, коли не друг? На фронті можна затулити друга від кулі, а поручитися за нього незручно?

— Але ж це можуть розцінити як вигороджування… А в моїх руках зосереджено немалу владу…

— Ну й що? Я б силою своєї влади звільнив друга.

— Не так це просто.

— Чекай, чекай, — перервав Антон. — А цей Сокирко знає, що ти протегуватимеш йому?

— Хочеш сказати, що саме цим я намагаюсь вплинути на долю Миколи Олексійовича?

— Якщо подивитися збоку…

— Не знає й не знатиме. Я не використовую свого службового становища…

— Ти в мене найкращий, — цілком серйозно ствердив Антон, — і що більш я набираюся досвіду, то більш хочу бути схожий на тебе. У твердості й незламності: заздрю, як це не дивно, твоїй прямолінійності — ми виховані трохи інакше…

— Шкода. Я намагався виховати тебе справжнім солдатом партії.

— Найкращий солдат той, хто усвідомлює наказ.

— І беззастережно виконує його.

— Ми вже балакали про це…

— Бо в цьому — сенс нашого життя.

— Проте зараз прийде твій Сокирко, а заступникові наркома якось несолідно самому ставити чайник…

— Мені казали, що тільки лакеї соромляться подати пальто гостеві.

Задзеленчав дзвінок, і Антон зауважив не без єхидства:

— Добре, що літо… А то б я подививсь, як ти намагаєшся зняти шинелю зі свого підлеглого і як він відбивається від тебе.