Ростислав Самбук - Тайна вечеря

Як домогтися цього визнання?..

Й не таких притискали, подумав Сокирко, але, впіймавши напружений погляд Онищенка, вирішив: певно, не треба…

Від заступника наркома залежить, чи одержить він чергову шпалу, то чи варто псувати з ним стосунки?

— Можете покластися на мене, — сказав. — Гадаю, хтось хоче звести рахунки з товаришем Романюком, от і наклепав на нього.

Сокирко побачив, як пом’якшали риси обличчя в заступника наркома, й остаточно утвердився в своєму рішенні. Кому потрібен той Романюк? Працівник середнього рангу, й навряд чи сам нарком пам’ятає про свою резолюцію. Таких резолюцій товаришеві Балицькому доводиться накладати щодня по декілька, і, якщо з розумом обгрунтувати своє рішення, Романюка можна випустити через тиждень чи навіть раніш. Раніш, мабуть, не варто, поспішливість кине тінь на нього самого, а тиждень — достатній строк, щоб розібратись із звичайним наклепом.

Але що каже Онищенко? Іван навіть не повірив власним вухам.

— Завтра чи післязавтра, якщо матимете вільний час, увечері зайдіть до мене додому. Колись ви були в мене, пам’ятаєте квартиру? Поп’ємо чаю, погомонимо, бо тут, — заступник наркома обвів руками кабінет, — стільки справ і стільки відвідувачів, що й дихнути нема коли…

Сокирко прямував до дверей, спиною відчуваючи Онищенків погляд. Тримався прямо, мало не марширував, а хотілося стрибати: завтра увечері він чаюватиме із самим заступником наркома у кімнаті з шаблею на килимі. Треба натякнути Онищенкові, що управління кадрів зволікає з наданням йому чергового звання.

Носити тобі шпали, товаришу Сокирко, подумав, і хвиля радощів перехопила дихання.

— Давай так, тату: цілком одверто.

— Давай, — погодився Онищенко.

Антон усівся на тахті, спершись спиною на килим.

— Днями редактор доручив мені написати статтю про шкідників з Наркомату комунального господарства…

— І правильно вчинив.

— Я також не заперечував. Але почав розбиратися у справі — хотів написати аргументовану й злу статтю, — бачу, нічого не виходить. Бо емоцій проти шкідників у Наркоматі доста, люті також, а доказів жодних.

— Докази з’являються під час слідства.

— І ви просто так, без вагомих аргументів заарештовуєте людей? — здивувався Антон.

— Маємо очистити країну від внутрішніх ворогів.

— Двадцять років минуло після революції, невже ти справді віриш, що ворогів побільшало?

— Я — боєць партії і мушу виконувати її накази.

— Виходить, я — молодий незагартований комуніст і зовсім не розуміюся на тому, що відбувається у нас…

— Виходить.

— Але ж я, хоч і незагартований, свято вірю в соціалізм. І хочу тільки добра для країни.

— Маємо виконувати волю й рішення Центрального Комітету. Партія не може помилятись і якщо висунула гасло, що в міру просування країни до соціалізму класова боротьба загострюється, так воно і є. А що таке боротьба? Не треба пояснювати?

— Маєш на увазі, що вороги підводять голову?

— Звичайно. А з ворогами одна розмова!

— До стінки?

— Кожен одержує по заслугах.

— А чи не здається тобі, що саме у вашій парафії досить вільно трактується поняття вини?

— Згоден, бувають помилки, проте ми з усіх боків оточені ворогами — іноді краще перегнути палицю.

— Але ж і Ленін, і Дзержинський вимагали суворо дотримуватися законності.

— Ми намагаємося діяти тільки в рамках закону.

— Намагаєтеся… В міру можливого… І хто ж саме визначає цю міру?

— Партія.

— В особі керівників?

— І ти ставиш це під сумнів?

— Однак, тату, НКВС почав заарештовувати й керівників.

Онищенко дістав цигарку, закурив, глибоко затягнувся, випустив дим і сказав:

— Виходить, і серед керівників є зрадники. Справа Каменева та Зінов’єва свідчить про це.

— А я не можу повірити, що Бухарін — шпигун. Ну, помилився, ну, схибив, але стати на шлях прямої зради!..

— Він сам визнав це.

— А скажи мені, тату, тільки відверто, серед твоїх підлеглих нема таких, хто міг би витягнути з нього це зізнання?

— Скоро ти не віритимеш і мені.

— Ні, ти зліплений з іншого тіста.

— Ми з тобою, сину, обидва комуністи, й тісто має бути високого гатунку.

— А чи не припускаєш, що до партії пролізли кар’єристи?

— Заперечуєш сам собі. Від таких ми й звільняємось.

— І у ваших органах можуть бути люди нечесні. Маючи в руках необмежену владу, вони примусять людину казати все, що їм вигідно.

— Не уявляю, хто б міг примусити мене!