Ростислав Самбук - Тайна вечеря

Це було найсумніше — не побачити неба чи хоча б дерева, навіть травицю чи билинку, натомість брудний сірий бетон, а позаду бризки крові на стіні.

Серце стиснулося, Сидора Гавриловича кинуло в жар, а останньої хвилини хотілося хоч зітхнути вільно, і Онищенко скинув куртку, лишився в сатиновій сорочці: точно таку йому колись пошила мати, просту сатинову сорочку, ще й вишила по коміру волошки. Тепер волошок на комірі не було, і все ж Сидір Гаврилович раптом відчув їхній гострий гіркуватий запах, уявив, що йде золотим полем, розсуваючи колосся грудьми, а в житі цвітуть волошки й червоні маки, жито хвилюється під вітром, йому не треба нікуди поспішати, тільки от край поля чекає на нього мати, ще молода, вродлива, запнута білою хусткою. Щойно вона жала жито, втомилася, відпочиває, спершись на копицю, простягає до нього руки, посміхається, а він чує спів жайворонка в небі, волошки пахнуть пряно, й від цього радісно на серці, бо все це буде завжди попереду — і материна усмішка, і золоте поле, і червоні маки: життя таке довге, й усе попереду…

А чоловік у підвалі навпроти Онищенка подав команду, й молодики підвели гвинтівки. Лишалося жити секунду — дві, Сидір Гаврилович розкинув руки, неначе обіймаючи весь світ, побачив матір і Антона, йому зробилося щемко й боляче, серце пронизала блискавка, й Сидір Гаврилович усвідомив, що вмирає, що вже вмер, і остання думка його була: всі гадатимуть — його розстріляно, а він умер сам, власною смертю, не дочекавшись куль…

Ноги в Онищенка підігнулися, і в цю мить пролунала команда, кулі пронизали його тіло, Сидір Гаврилович упав, вдарившись обличчям об нерівну й брудну бетонну підлогу.

— Усе, — сказав чоловік, який командував розстрілом, — ще одного скаженого пса зничтожили…

Він підійшов до розстріляного, витягнув з кобури пістолет і для гарантії послав ще одну кулю Онищенкові в потилицю.

Генерал у відставці почесний чекіст Іван Макарович Сокирко прокинувся пізно, о дев’ятій, коли онука Майя та її чоловік Гена вже подалися на роботу. Посидів на краю ліжка, ворушачи пальцями ніг — чомусь це замінювало йому вранішню зарядку — і пішов голитися. Голився щоранку й завжди з задоволенням. Гена привіз йому з закордонного відрядження бритву з подвійними змінними лезами, й нарешті Іван Макарович усвідомив, що нею голитися легше й зручніше, ніж навіть імпортними лезами, вставленими у звичайний станок ще воєнних часів.

Поголившись, Іван Макарович уважно роздивився себе в дзеркалі й залишився задоволений. Як на свої сімдесят дев’ять, виглядає цілком пристойно, бачить і чує добре, більшість зубів, щоправда, вставні, проте харчується не лише манною кашею, а колір обличчя і зовсім здоровий. Іван Макарович усміхнувся собі в дзеркалі й освіжився одеколоном «Шипр». Звичка, якій не зрадив ще з молодості. Потім босоніж трохи пошвендяв по порожній просторій квартирі, визирнув у вікно, та не помітив нічого цікавого — дві бабусі з однаковими шкіряними індійськими сумками балакають біля під’їзду й чиясь чорна службова «Волга» розвертається поруч.

Цю комфортабельну квартиру на Суворова, на місці колишнього іподрому, Іван Макарович одержав ще до відставки — за дивним збігом обставин неподалік від свого колишнього убогого помешкання у Хрестовому завулку, названому нині ім’ям якогось арсенальського підпільника Гайцана. Чесно кажучи, Іван Макарович не дуже схвалював це рішення. Під час війни набачився багато, обіймав посаду начальника армійського «Смершу» й профільтровував різних підпільників та партизанів у звільнених районах — багато хто приписував собі неіснуючі заслуги, таких полковник Сокирко викривав швидко й нещадно, і невідомо, ким би виявився насправді цей Гайцан, якби не загинув під час окупації, а потрапив до його рук.

Іван Макарович поснідав свіжими булочками з маслом, запиваючи їх гарячою кавою з молоком. Майка молодець, пам’ятає, хто пригрів її разом з недолугим Геною, хто прописав її у шикарній квартирі в самому центрі Києва, вона єдина, хто по-справжньому піклується про діда. Щоправда, й Іван Макаровим із своєї не такої вже й малої персональної пенсії робить їй мало не щомісячні подарунки — парфуми, імпортні колготки, найкращі цукерки із спеціалізованого магазину.

Згадка про Майку розтривожила Івана Макаровича, пробудила небажані спогади. Чомусь подумав про Розалію, уявив її ще молодою в квартирі у Хрестовому завулку — його вже суціль перебудували, але Дорфманів будинок зберігся, й Іван Макаровим під час прогулянок іноді зупинявся під знайомими вікнами, дивуючись, як він міг колись вважати Дорфманову квартиру шикарною. Цікаво, хто в ній зараз живе? Колись не витримав, зазирнув у під’їзд і прочитав список мешканців. Якийсь Хомиченко В.С. Чомусь це прізвище не сподобалось Іванові Макаровичу, подумав про невідомого Хомиченка негарно, як часто негарно згадував і старого Дорфмана. Усе ж підвів його колишній тесть. Заманив у свої тенета, примусив одружитися з дочкою, а сам не виправдав сподівань. Щоправда, до війни підтримував їх з Розалією матеріально, та не встиг старий дурень евакуюватися з Києва, до останнього дня влаштовував якісь справи й загинув у Бабиному яру. А Роза з сином Яшею евакуювалася в Ташкент, він вислав їм атестат, хоч давно вже охолов до Рози. Тоді він уже командував армійським «Смершем» — молодий вродливий полковник-чекіст, і жінки не давали йому проходу: медсанбатівки, зв’язківці, з батальйону обслуговування, та хіба мало жіноцтва було в армії?