Ростислав Самбук - Тайна вечеря

— Розберуться… — сказав Жадов. Він не хотів конфлікту і ухилявся від прямої конфронтації. — Якщо ваш батько невинний, розберуться й випустять, хіба не зрозуміло?

— Ви ж самі не вірите в це, — мало не закричав Антон, — половину українських наркомів вже постріляли, а хіба вони вороги?

— Ну?.. — прогудів чоловік з хрипким басом. — Що ти мелеш?.. — Нараз ступив пружним кроком до Антона й сильно вдарив кулаком в обличчя. — Ти, сучий сину, в мене юшкою заллєшся, сволота паршива!

Антон заточився, та чоловік у плащі, що копирсався у шухлядах, підтримав його. Штовхнув поміж лопаток у спину до дверей сусідньої кімнати.

— Сказано — одягайся!

Антон озирнувся, і в його очах Сидір Гаврилович прочитав ненависть. Ані ляку, ані розгубленості — тільки ненависть і лють.

І правда, подумав, хіба може така кричуща несправедливість викликати щось, крім ненависті?

І все ж примусив себе сказати:

— Спокійно, синку, справді розберуться. Ти ж сам знаєш, я — чистий і доведу це.

— Якщо тебе захочуть слухати! — зблиснув очима Антон і зник у дверях. Слідом за ним ступив чоловік з гвинтівкою, він став, впершись на одвірок, — літній вже чоловік, погано виголений, з утомленими очима.

«А йому, щоночі доводиться брати участь у таких акціях, — подумав Сидір Гаврилович. — Набачився всього й звик до людських трагедій».

Проте хіба можна звикнути до людських трагедій? Мабуть, для цього треба мати особливий склад характеру й кам’яне серце. Що ж, серед людей мають бути й такі — звідки ж, наприклад, беруться кати? Люди, які спокійно підводять гвинтівку й стріляють у людину тільки тому, що ту засудив трибунал. І роблять це з чистим сумлінням — серце в них б’ється в ті секунди нормально, а вночі сплять спокійно.

Антон з явився одягнутий. На верхній губі сліди крові з розбитого носа, а в очах — ненависть.

— Посидь, сину, зі мною, — попросив Сидір Гаврилович, боляче усвідомлюючи, що бачить Антона востаннє. Дивився і намагався запам’ятати — про нього й думатиме, коли розстрілюватимуть. Казали, що дехто під дулами гвинтівок вигукує здравиці Сталіну. Він не вчинить так, облуда спала з очей — цікаво, чи настане час, коли люди прозріють? І чи легше йому буде лежати тоді десь закопаному, як собака, — без могили, без надгробка?

Він думатиме про Антона і там, у землі, бо єдиний, хто пам’ятатиме його і через десять, і через двадцять років — син, його гордість, його надія.

Але Антон не послухався батька й не сів. Видно, одягнутий, відчув себе упевненіш — став посеред кімнати, вказав на килим з шаблею.

— Бачите, — мовив, — шабля за геройство. Сам Будьонний вручив її батькові. Може, й Будьонний ворог? Знаєте, скільки справжніх ворогів зарубав комеск Онищенко?

— Бачили таких… — криво посміхнувся бас. — Усі посилаються на колишні заслуги, а розібратися — брехня собача, тепер кожен себе героєм виставляє, дехто й маршалом став, а виявляється — шпигун. А ти, цуценя, нутром відчуваю, — справжній ворог. Мій внутрішній голос мене ніколи не зраджує. Візьмемо і його? — озирнувся до Жадова.

— Так не було ж вказівки…

— Я ж кажу: мій внутрішній голос… На мою відповідальність, бо ворог і сучий син!

— Як хочеш.

— Облиште! — стріпнувся Сидір Гаврилович. — Невже не розумієте: молоде-зелене…

— Тебе не питають!

Сидір Гаврилович зблід: тепер у нього починається період у житті, коли треба тільки відповідати на запитання. Звичайнісінький арештант, без п’яти хвилин ворог народу, навіть уже ворог, бо завтра чи післязавтра, не чекаючи закінчення слідства та вироку трибуналу, газети одностайно напишуть: викрито ще одного ворога, можливо, шпигуна, цікаво тільки — якої розвідки…

Але як усе ж уберегти Антона?

Сидір Гаврилович підвів очі на чоловіка з хрипким басом. Якщо б той міг хоч щось прочитати в його погляді, мабуть, змилостивився б. Проте чоловік дивився не те що злостиво — торжество й пиха були написані в нього на обличчі, й Сидір Гаврилович зрозумів: сержант або молодший лейтенант — петлиць не видно з-під плаща, все життя ходить під кимось, має щоденно козиряти, ставати струнко — і раптом одержав владу над самим заступником наркома, до того ж владу необмежену: має право облаяти, обшукати, а якщо дуже закортить, заїхати в пику. Як врізав щойно Антону, до якого ще вчора не смів би й наблизитися.

І все ж Сидір Гаврилович зробив ще одну спробу:

— У вас ордер на мій арешт, — звернувся до Жадова, — чого ж затримуватимете сина? На якій підставі?