Ростислав Самбук - Тайна вечеря

— От коли збудуєте, тоді й погомонимо. А ти в мене сьогодні п’ятсот карбованців просиш. Слухай старого Дорфмана: матимеш гроші, будеш незалежний, і всі з тобою рахуватимуться.

Сокирко подумав: отут у вас, шановний проповіднику, перший прокол. Де б ти був зі своїми незаконно нажитими грішми, якби не його, Сокиркові, розписки? І якби Розалія не постукала йому у вікно того вечора? Виступав би ти зараз не перед старшим лейтенантом, а десь на Колимі, перед такими ж, як і сам, зеками. Бо гроші, звичайно, в їхньому суспільстві, хоч і приємна річ, хоч і можуть прикрасити життя, та все ж фактор не визначальний. Проте, подумав також, не такий вже й дріб’язковий. От і завтра ресторанна вечеря обійдеться в кругленьку суму, а від цієї вечері залежить багато, можливо, його просування по службі. Тому й не став перечити Дорфманові, на знак згоди схилив навіть голову.

А той вів далі:

— Отже, Сокирко, кажу прямо, Розалія принесе тобі і щастя, й гроші. Щастя — бо кохає, ти сам це знаєш, а про гроші вже я потурбуюсь. Маючи за спиною такого зятя, як ти, старий Дорфман зуміє розгорнутись. Бо соціалізм, дай боже йому здоров’я, в міру його поступового переростання у комунізм, як твердять великі вожді Маркс, Енгельс, Ленін і Сталін, відкриває для людей ініціативних деякі приховані можливості.

— Коротше, крастимете?

— Я не люблю таких слів, — спохмурнів Дорфман. — І не хотів би чути їх від тебе. Та й хіба тобі буде затиш-ніше й приємніше від того, що знатимеш: завтрашню вечерю оплачуєш краденими грішми? Ні, Сокирко, я роблю гроші, я — ділова людина, коли хочеш, комерсант, мені непогано було б і в капіталізмі, який ви тавруєте на всіх перехрестях. Це я кажу тільки тобі, не бійся, на вулиці не горлатиму. Знай лиш: ідеї у Дорфмана є, і непогані, тобто гроші будуть завжди.

Юхим Маркович зробив паузу й перевів подих, бо висловив, мабуть, найголовніше. Наповнив чарки, цокнувся л Іваном і випив з задоволенням. Облизнув засмаглі губи й запитав, дивлячись уважно:

— То як?

— Я ж сказав: люблю Розалію.

— Отже?..

— Готовий одружитись навіть завтра.

Дорфман полегшено зітхнув.

— Я чекав від тебе саме такої відповіді. Виходить, не помилився. Але завтра одружуватись не треба: весілля має бути пристойним.

Сокирко застережливо підвів руку.

— Без купецьких надмірностей! У нас в Наркоматі пуританські звичаї. Виділятись не варто.

— Розумію, і дуже добре. — Очі в Дорфмана потеплішали. — Ще раз бачу — не помиливсь у тобі. Влаштуємо весілля в два заходи. Перший — скромна вечеря для найближчих наркоматівських співробітників. Скажімо, в якійсь кав’ярні. Другий — для родичів та моїх друзів. За найвищим розрядом. Витрати беру на себе.

— Гаразд… — без особливого ентузіазму погодився Сокирко. Знав можливості свого відомства й не був упевнений, що про бучну ресторанну гулянку не донесуть наркоматівському керівництву. Але завжди можна пригасити небажані чутки. Зрештою, він тепер на короткій нозі із самим Онищенком… — Гаразд, — повторив упевненіше.

— А як гаразд, — вдоволено всміхнувся Дорфман, — то решта питань знімається. Розо!.. — гукнув голосно, аби дочка почула крізь зачинені двері. — Накривай, Розо, на стіл!

Розалія внесла овальне блюдо з підсмаженою картоплею та відбивними, кімната наповнилась ароматом гарячого м’яса, лаврового листа й перцю — Дорфман полюбляв усе гостре й наперчене, і Сокирко подумав, що смаки майбутнього тестя мало різняться від його власних. Нараз він подивився на Дорфмана зовсім іншими очима — чужа й колись навіть ворожа людина за лічені хвилини стала зовсім близька, родич, ледь не батько, це було дивно й трохи неприємно, але факт залишався фактом, і його слід було сприймати спокійно. Принаймні гіршим його життя не стане, вирішив Іван, навпаки, Дорфман має рацію: тепер у нього можуть відкритись перспективи, і з них треба скористатися.

— Розо, — зупинив Іван дівчину, яка повернула до кухні, — зачекай, Розо, я щойно розмовляв з твоїм батьком і сказав йому, що ми хочемо побратися. Якщо ти, звичайно не передумала.

Розалія застигла на порозі, обличчя в неї витяглося і зблідло, очі забігали злякано.

— Ти не хочеш за мене, Розо? — збентежився Сокирко: чого-чого, а такої реакції не чекав.

Але кров уже прилила до щік дівчини. Очі налилися слізьми, вона притисла долоні до грудей, прошепотіла:

— Я люблю тебе, Ваню, невже ти не віриш? — Губи в неї затремтіли, обличчя стало ображене. — І ти в мене питаєш?

— Отже, порозумілись, — мовив Дорфман весело. — Бажаю вам щастя, діти. — Він урочисто підвівся, підкликав Розалію і вклав її пальці у велику Сокиркову долоню. — От і всі справи, — додав полегшено, — і з цієї нагоди… — Налив усім повні келихи. — Сідай, дочко, вип’ємо за ваше майбутнє.