Ростислав Самбук - Тайна вечеря

— Помовч і слухай далі. Я Розу люблю і для неї на все готовий. Вона в мене одна, і цим усе сказано. А тобі зараз і хочеться і колеться. Це я точно знаю. Бо вродлива дівка й розумна, проте боїшся прогадати. Ти уперед хочеш зазирнути, а це не зовсім вдається. Я тобі допоможу. Бо досвідченіший і розумніший за тебе. Вважаєш, — по очах бачу, — старий єврей почав повчати, плювати, й не таких бачили, нехай базікає, а я по-своєму вчиню — точно так думаєш, і я б так думав на твоєму місці. Отже, уперед хочеш зазирнути… А попереду, як мене слухатимешся, чекає на тебе довге й забезпечене життя. Довге тому, що молодий і здоровий. Одразу видно селянську кістку, серце в тебе міцне, м’язів багато і, якщо рак не звалить або під кулю чи ніж не потрапиш, жити тобі ще років п’ятдесят, не менш.

— Який би дурень заперечував… — самими очима всміхнувся Сокирко.

— А ти не дурень і під кулю не полізеш, — ствердив Дорфман. — Бо куля — дурна і не розбирає, в чиє серце влучає. Знаю, ти й без моїх порад побережешся і не ризикуватимеш, бо ризикують тільки відчайдухи або дуже ідейні, що заради революції на кулемети пхалися. Але ідейних ви потихеньку вистрілюєте, а відчайдухам крила обрізаєте, кому ж передні місця займати?

Іван застережливо підвів руку, але Юхим Маркович сказав жорстко:

— Не перебивай, ніхто нас не чує і досить придурюватись. Ти у своїй енкаведі придурюйся й ідейного корч, а в нас розмова чиста й відверта, ти мене очима не лякай, я вже давно наляканий і захищатися вмію. Ось ти зараз зважуєш, чи варто старого Дорфмана закласти, тобто капнути, донести, зробити ворогом народу. Та нічого в тебе не вийде. Знаєш, скільки ти в мене перебрав!.. І на кожний карбованець дав розписку. Я чого в тебе оті папірці брав? Гадаєш, сподівався, що віддаси? І гадки такої не мав, просто я тебе на гачок підсік, розписки твої у вірної людини зберігаю, і, в разі чого, твій нарком одразу листа одержить: ось хто у вас у слідчих ходить — людина ідейно незагартована, у розкрадача соціалістичної власності гроші брав, в інтимний зв’язок з його дочкою вступив. А копію листа — до парткому. Для прозріння, так би мовити, широкої енкаведистської громадськості. А дехто з цієї громадськості тобі давно й люто заздрить. Та й чого не заздрити — скільки шпал на петлиці почепив у тридцять років… З’їдять тебе, Сокирко, за кілька днів, і кісточки перемелють.

— Побійтеся бога, Юхиме Маркевичу. Та я за вас…

— Ти за мене, я за тебе… Облиш, даремно у цьому світі ніщо не робиться. Слухай далі. Я тобі житейські обрії малюватиму, а ти все на вуса намотуй. Почнемо от з чого… — Дорфман підвівся і причинив двері на кухню. Утупився в Сокирка пронизливо. — Отже, почнемо з того, що ти одружуєшся з Розалією. Чи маєш інші плани?

— Я люблю вашу дочку, — відповів Іван зовсім щиро, бо цієї миті думав саме так.

— Любиш — не любиш, про це мова зараз не йде. Одружуєшся чи ні? Особисто я раджу тобі одружитися. І ось чому. Одержиш ти чотири шпали, вірю, що зовсім скоро підуть ромби і, якщо розумно вестися, можеш ти, Сокирко, високих чинів досягти. Тобто матимеш шану й становище в цьому соціалістичному суспільстві. А суспільство це надовго, це я точно кажу, ми, євреї, нюх маємо та зазирати вперед навчились. Отже, суспільство це має майбутнє^ не все в ньому гарне й нам підходить, але яке вже є… Ти мені не заперечуй і не агітуй, я ж сказав, Дорфмана у вороги не заштовхати, та й невигідно це тобі. Чому невигідно, зараз збагнеш. Виходить, ромби тобі світять і високі посади. Однак недолік цього суспільства в тому, що навіть за високі посади мало платять. Ну, звичайно, більше, ніж якомусь слюсареві, проте менше, ніж потребує людина з розмахом. А потреби в справжньої людини зростають невпинно і завжди чомусь випереджують можливості. Що ж виходить? Уявімо таке: чин у тебе високий, громадське становище також, а грошей малувато. А ти вже не такий, як всілякі їхні Дзержинські та Кірови, які пару взуття два роки носили, тобі вже перський килим хочеться, чи не так?

— Припустимо…

— Не припустимо, а точно. Тепер врахуй: перський килим, такий, як я в Розиній кімнаті повісив, не менш ніж на чотири наркомівські зарплати тягне, а може, й більш…

— І куди ж ви гнете?

— А туди, друже, що навіть ромби, про які мрієш, поступаються перед звичайними грішми. Не думай, я не проти ромбів, однак гроші визначають усе.

— Помиляєтесь. Маркс учить, що гроші згодом взагалі відімруть.

— У туманному майбутньому.

— Ми будуємо соціалізм ударними темпами.