Ростислав Самбук - Тайна вечеря

На Бессарабці Євген Прокопович купив у кіоску газету, на ходу переглянув її і спохмурнів: жодного повідомлення про арешт ворогів народу. А таку інформацію Євген Прокопович вишукував жадібно й читав з насолодою. Що ж це за влада, коли старі революціонери, більшовики з дореволюційним стажем — звичайні шпигуни іноземних розвідок, диверсанти? Не влада, а банда, зграя кар’єристів, пристосуванців, лицемірів, які, виявляється, звалили монархію заради власних шкурних інтересів. Он Зінов’єв і Каменєв видавали себе за справжніх революціонерів, крутилися навколо самого Леніна, а що виявилось? Не те що зрадники — шпигуни…

Кому ж тоді вірити, коли колишні члени більшовицького ЦК готували не тільки переворот, а навіть вбивства?

Євгенові Прокоповичу ставало приємно від цих думок: виявляється, справедливо він ненавидить цю владу — збіговисько шпигунів та вбивць. Щоправда, всі газети горлають, що партія сама викриває зрадників і очищується. Гай-гай… Хіба може бути (та й яка влада допустить це?), щоб один з найбільших воєначальників виявився елементарним шпигуном? Ну, може, один і міг би якось зрадити… Але ж і Якір, і Тухачевський, і ще багато…

Євген Прокопович задоволено потер руки. Хай… хай б’ють одне одного, перегризають горлянки… Гадали — свобода, держава трудящих, демократія і соціалізм, життя не шкодували за цю свободу, вибороли її, а товариш Сталін сказав: вороги, і повели вас. палких революціонерів, до стінки.

Нема правди на світі, подумав Євген Прокопович, і не буде ніколи. Якщо вже більшовики перегризлися між собою — кінець світові. Комісари у шкірянках, які пишалися своїм пуританством, червоні командири в шоломах і з «разговорами» на грудях, котрі йшли, не згинаючись, під кулі, партійні вожді, які одержували однакову для всіх пайку хліба…

І от минуло лише двадцять років від вашої хваленої більшовицької революції.

Якір, який, кажуть, ходив в атаки разом з червоноармійцями, захопив двоповерховий будинок навпроти Пролетарського парку. У Затонської також особняк, у Косіора… Один Постишев ще грає в демократію, — завжди пішки, заходить до гастрономів буває на заводах. Навіть дозволив ялинку…

Тут Євген Прокопович нічого не має проти, навіть заповажав більшовицького лідера.

Але ж Постишев — одинак, і хто його зна, може, завтра чи післязавтра виявиться: його демократичні виверти — окозамилювання, намагання втертися в довіру трудящим, а насправді — шановний Павло Петрович — звичайнісінький агент фашистської Німеччини…

Чесно кажучи, Євгенові Прокоповичу хотілося, щоб Постишев виявився ворогом народу. Таким, як, скажімо, Якір. Якіра він бачив кілька разів. Синок Якіра вчився в одній школі з його Галиною на розі Московської та Різницької, тільки на кілька класів нижче. Іноді батько завозив свого нахабного нащадка до школи в автомобілі, і Євген Прокопович бачив командарма на передньому сидінні чорного лімузина. Крім того, Євген Прокопович, хоч це й заборонялося, мав звичку вигулювати собак в парку саме навпроти Якірового будинку й не раз спостерігав, як сам Йона Еммануїлович виходив на балкон чи сідав у машину Шкода, не довелося побачити, як виводили його з дому й садовили у ту ж саму машину, але вже не з командирськими петлицями на кітелі, а в наручниках…

Що ж, не довелося, то й не довелося, подумав Євген Прокопович, але не засмутився і непоспішливо попрошкував до Бессарабки.

Йому пофортунило: вісімнадцятка, яка ходила не дуже часто, саме підійшла, вдалося навіть захопити сидяче місце, і Євген Прокопович розпростав ноги, відпочиваючи після церковної служби. А трамвай, натужно гуркочучи, піднімався вгору по Круглоуніверситетській. Євген Прокопович уже бачив стіл, застелений білою скатертиною, вазочку з червоною ікрою посередині й пляшку холодної, з погреба, горілки. Душа співала — біс із ними, більшовиками, меншовиками, денікінцями, колчаківцями, під три чорти всі уряди й революції, коли є затишний дім і смачна їжа.

Здається, лихоліття вже минуло. Відійшов голодний тридцять третій, картки відмінили, й зараз він купить цілий буханець свіжого хліба — слава богу, більшовики не розучились пекти хліб! Євген Прокопович вийшов з трамвая на зупинку раніш, купив у булочній на розі Московської та Бутишевого провулка не тільки хліб, а й дві «французькі» булочки. Петльований хліб можна їсти навіть з борщем, не кажучи вже про шинку й консерви, а до червоної ікри — тільки французькі булочки із свіжим жовтуватим вершковим маслом. Робити такі бутерброди Євгена Прокоповича навчив голова Вільнівськоі судової палати Будрайтіс — великий життєлюб і гурман, він ще вмів незрівнянно готувати зайчатину в червоному вині. Згадавши Будрайтіса, Євген Прокопович скрушно похитав головою. Той, певно, і нині обіймає у Вільні високу посаду, зумів пересидіти революційне лихоліття, пристосувався, як пишуть радянські газети, до загниваючої буржуазії, і по суботах пригощає гостей неймовірно смачною зайчатиною. А він забув навіть її смак…