Ростислав Самбук - Тайна вечеря

Якось Євген Прокопович випадково зазирнув до Галюшикової сумочки й знайшов там п’ятдесят карбованців. Це було неподобство: мати такі гроші, коли батьки вже другий день сидять на самій перловій каші «шрапнелі». Гроші він негайно конфіскував на пристойну вечерю й пляшку мадери. Коли Галина дізналася, на які кошти та вечеря, влаштувала істерику: виявляється, у неї нема модельних туфель, а колишня її однокласниця, Роза Дорфман, що живе через вулицю, міняє їх ледь не щодня. З цієї нагоди Євген Прокопович виголосив цілу промову про проклятих дорфманів, від яких нині нема життя: лізуть в усі щілини, от і на їхньому заводі директор Шварцман, ця безглузда влада панькається з ними, на свою голову відмінила смугу осілості, схаменеться, та буде пізно.

А все почалося з них, з усіляких троцьких та зінов’євих, тепер навіть слово «жид» заборонене, а як, дозвольте, іменувати шевця Гершензона, що живе в їхньому дворі? Жид залишається жидом, хоч син його і вчиться в університеті…

Кажучи це, Євген Прокопович скоса зиркав на Галину. Дивно, але його монолог подіяв: обтерла сльози на щоках і налила собі повну склянку мадери. Іншого разу Євген Прокопович негайно поклав би край такому свавіллю, але тепер вимушений був змиритися: пляшку було придбано за доччині гроші.

Пізніше Євген Прокопович ще кілька разів ревізував Галинину сумочку, але безрезультатно: навчена гірким досвідом, дочка надійно зберігала свої заощадження.

Євген Прокопович поцілував Танюшика в щічку й зазирнув на кухню… Помітивши господаря, Джільда замахала хвостом, а Дінго вищирив зуби; Євген Прокопович показав йому кулака, пес у відповідь загарчав, проте не так люто, у вихідні дні Євген Прокопович брав його з собою на Аскольдову могилу, а більшого задоволення, ніж гасати дніпровими схилами, Дінго не знав.

— Удень підемо гуляти, — пообіцяв Євген Прокопович й з утіхою помітив, як радісно ворухнув хвостом собака.

«Кожен хоче гарного життя, — подумав, — навіть пес. Що ж казати про мене?»

Ця думка засмутила Євгена Прокоповича, але ненадовго: він настроївся на приємний день, і могутній бас диякона вже звучав у ньому: «Святий боже, святий крепкий, святий безсмертний, помилуй нас!..»

Євген Прокопович вийшов у двір і на мить зупинився під тополею. Церковний хор заполонив його всього, він ледь не заспівав голосно й урочисто: «Алілуйя, алілуйя, миром господу помолимся!», але помітив навпроти на ганку Ваньку Сокирка — енкаведист чистив свої хромові чоботи. Він посміхнувсь до Євгена Прокоповича, і той вклонився сусідові поштиво, не без задоволення відзначивши, що в його часи жандармський ротмістр ніколи б не взявся за щітку — для цього і тримали денщиків та лакеїв.

Але хто, зрештою, цей Сокирко? Носить три шпали, а, по суті, той самий лакей, вискочень…

— Женюсик, — виглянула у вікно дружина, — я зовсім забула, у нас нема свіжого хліба, купиш, коли вертатимешся, на Московській.

Євген Прокопович скосив око на Танюшика: хоч на мить відчув себе вищим за енкаведиста, а кохана жінка мовби уткнула його обличчям в багно. Однак нічим не виказав свого роздратування, заклав руки за спину, проте не згорбився, навпаки, випростався й мало не урочисто попрошкував з двору.

Євген Прокопович перетнув біля іподрому Суворовську, дочекався вісімнадцятого номера трамвая і доїхав до Бессарабки. Звідти бульваром Шевченка піднявся до Володимирського собору й з трудом проштовхався всередину. Діючих церков у Києві лишилося всього кілька: крім Володимирського собору, ще Видубецький на Теличці, дві церкви на Подолі, здається, ще десь — всі інші позакривали, а деякі й підірвали.

Євген Прокопович ніяк не міг простити більшовикам знищення Микільського собору. Він стояв поряд з арсенальською гарматою, яку червоні винесли на гранітний п’єдестал, увічнивши пролетарське повстання. Проти гармати Євген Прокопович не заперечував: кожен переможець має тішити своє самолюбство, але навіщо ж руйнувати собор? Ну, боретеся проти культу, ну, паплюжите релігію, то закрийте церкву, однак не руйнуйте. Будували ж не ви, а народ — будували два сторіччя тому, ваші пращури, такі ж трудівники, як і ви самі. По цеглині підводили кам’яне чудо над Дніпром — і бані Микільського собору сяяли, як і Лаврські, над дніпровими просторами.

Потім була чутка, що підірвуть і Софію, а відтак і Володимирський собор. Але Ярославову Софію хтось відстояв — все ж не піднялася комісарівська рука на національну святиню — а от Володимирський собор, подейкували, все ж розберуть.