Мухтар Ауезов: Шлях Абая

Радість і горе, добро і зло, день і ніч переплітаються, вливаються в суцільний морок.

І в хвилини проблисків свідомості він відчуває своє буття вилученим з живого життя інших людей.

І знову пливе Абай сам каламутним, холодним, безкрайнім потоком, тільки ген-ген біля обрію, ледь помітна для ока, височить у сутіні чорна гора, а за нею несміливо миготить золота зоря. І здається Абаю, що вона от-от підніме край ночі, і сліпуче проміння її рине потоком і переможе пітьму. Всім єством своїм рветься Абай до цієї далекої зорі, до землі обітованої, він пливе до неї, напружуючи останні сили. Так, у пристрасному борінні, велика душа Абая покинула світ…

Поет помер другого дня після сорокаденних поминок по Магашеві. Перестало битися велике серце, кінчилося життя, схоже на повноводу ріку, що несе свої життєдайні хвилі через висхлий від спраги пустельний степ…

Звалився могутній кедр, що самотньо виріс на голій кам’янистій землі, знявши верховіття своє у сяючу височінь!

Наближалася осінь. Повертаючись з літніх пасовищ, кочові каравани знову перевалили через Чингіс і один по одному потяглися в долини. На землі, де колись народився Абай, на стоянці аулу його матері, поблизу зимовища Жидебай, височіли буйні трави, вже дозрілі для коси. Степ навколо пожовк, самотня височина Ортену густо поросла сивою ковилою, вигорілі схили її побуріли. Цей сумовитий краєвид поставав перед подорожнім, як образ підупалого світу, нагадував про злигодні минулих часів.

Ця жовта рівнина говорить про гіркий сум, про тяжку недугу краю, що висох від жорстоких бідувань і скорботних дум.

У ці осінні дні на спустілому, безлюдному, неначе поснулому Жидебаї єдиним проявом життя було безнастанне колихання трав. Тут давним-давно, під крилом бабусі Зере і доброї матері Улжан, безтурботно, як маленьке лоша, ріс хлопчик Абай. На цих кам’янистих пагорках і галявинах, оточених густими заростями високого чию, бавився він і пустував.

А тепер, через багато літ, на схід від зимовища, на схилі невеликого горба, височить просторий мавзолей, споруджений, видно, не дуже давно. Всередині його, в лівому кутку, височить кам’яний надмогильник, уже пошкоджений часом. Поверхня його вивітрилась, але краї збереглися. На камені вирізьблено ім’я Оспана. В середині літа 1904 року поряд з могилою Оспана з’явився ще один, такий самий високий надмогильник — під ним поховано Абая.

Сьогодні священну тишу цих місць порушили кочові каравани багатьох аулів. З раннього ранку побувало тут багато людей: батьки й матері, що їхали на чолі кочовищ, діти, що скакали на дволітках-стригунах, пастухи й наймити, що переганяли стада. Після полудня до мавзолею потяглося — верхи й на возах — все населення аулу Абая. У просторому чотирикутному могильнику і великому прохолодному дворі було повно ридаючих людей.

Коли зойки людей, що оплакували Абая, трохи вщухли, одна з жінок високим скорботним голосом почала поминальний плач, і в плачі цьому раз у раз повторювалися двоє слів: «Кос конир»[ Кос конир — двоє смуглявих.].

— Хто це? Чий це голос заводить плач? — питали люди, що стояли біля входу до мавзолею. Їм відповідали: «Зейнеп», а інші додавали: «Мулла-апа».

Зейнеп навчалася мусульманської грамоти, вона сама склала свою пісню, сповнену глибокого суму. «Двоє смуглявих» — так величала вона свого давно померлого чоловіка Оспана і улюбленого брата Абая, що лежав поряд із ним. Вслухаючись у скорботний голос Зейнеп, люди плакали ще більше, ще рясніше текли сльози з їхніх очей.

Коли почала стихати пісня Зейнеп, біля самої могили Абая виник інший, напрочуд м’який, дужий і високий голос із срібними переливами. То плакала красуня Айгерім, яку Абай усе своє життя любив пристрасно й віддано. У цій прощальній пісні була ще не відома тутешнім людям сумна краса, а самі слова її відрізнялися від тих, що їх промовляють звичайно в поминальних плачах. Склав пісню Дармен, а сповнений печалі мотив народився у серці самої Айгерім. І ця натхненна пісня, яку без сліз, чистим своїм голосом співала Айгерім над Абаєвою могилою, була не просто тужінням за померлим. Дар поетичного слова зливався у ній із стихією прекрасної музики, це був справді нерукотворний пам’ятник мистецтву, яким вшановувався Абай. Син бідняка Дармен звертався до Абая устами його вірної дружини Айгерім, від імені всього народу…

Чим дорогий народові Абай, за що люблять і шанують його люди?

Словами Абая плачуть знедолені, нещасні матері. Його думками озброюються доблесні звитяжці, його голосом говорить молодь з грядущим, відрікаючись від зла і плекаючи світлі надії.