Мухтар Ауезов - Шлях Абая

— Отак насміхаються з бідноти Сейсеке, Блеубай-хаджі і Жакин з Хасеном…

Рахім зі слів Абена передав Абаєві думку Павлова відносно переселенців:

— Чому саме цього року покинули вони насиджені свої гнізда і зринули сюди цілим народом? Виявляється, у самій Росії цей рік був теж важкий, неврожайний. І цар, побоюючись, що скупчення голодних людей у центрі країни може загрожувати його владі, вирішив переселити селян у такі краї, де землі багато, а народу мало…

Рахімові слова почув з сусідньої кімнати Жалель. Він підхопився з ліжка і став на порозі. Засунувши руки в кишені так, що відстовбурчилися поли святкового мундира, Жалель перевальцем підійшов до Рахіма. Косі його очі насмішкувато дивилися з-під м’ясистих повік. Хизуючись доброю російською вимовою, він заговорив, звертаючись до Рахіма:

— Ти що ж думаєш, Російська держава боїться якихось голодних мужиків, зовсім недавно звільнених від кріпацької залежності? Російське селянство звикло до свого скотського стану не з учорашнього дня. Замість говорити про те, чого не знаєш і розуміти не можеш, мовчав би краще!

Рахім хотів був відповісти йому, але Жалель тільки відмахнувся:

— Годі базікати, навіть слухати тебе не хочу!

— Ти помиляєшся, Жалель,— заперечив Абай із стриманою досадою.— Рахім правильно говорить. Якщо більшість народу бідує, голодує, то уряд може опинитись не тільки в дещо скрутному становищі, але й іноді навіть у небезпеці, а через це буває змушений вживати запобіжних заходів. Ти погано розумієшся на цих справах і судиш дуже поверхово.

І Абай, повернувшись спиною до Жалеля, знову заговорив з Рахімом. Жалель похмуро і вороже глянув на Абая і, не знаючи, що відповісти, вийшов.

Цієї ночі, після того як юні гості полягали спати, Абай покликав у свою кімнату Дармена. Лежачи на дерев’яному ліжку, він сказав Дармену:

— Давно придивляюся до сина нашого Какитая, до цього Жалеля, і ніяк не можу збагнути, чого саме його вирішив батько віддати в російську школу? Невже нема в нього спадкоємця більш достойного?

Дармен, який цілий вечір мовчки спостерігав Абая, милуючись, як добре той розмовляє з своїми гостями, зрозумів, що Жалель таки розсердив його.

— О Абай-ага, якщо цей не придатний до навчання, то інші й поготів! — Дармен розсміявся.— Приміром старший його син Дархан. Я сам чув, коли Какитай питав нашого Магаша, якої він думки про Дархана: «Як ти думаєш — виросте з нього хороша людина?» Магаш глянув на тупу фізіономію цього Дархана і відповів батькові жорстоким і правдивим жартом: «Звідки стати йому хорошим, сам подумай! Мені ще не доводилося бачити хорошу людину з таким лобом, як у нього. Один великий російський письменник так сказав про одного свого героя: «У його честі мідний лоб». Боюсь, що й син твій виросте міднолобим…» Після цієї розмови Какитай і віддав Жалеля до школи замість Дархана…

Абай невесело посміхнувся.

— Буває, що навчання перероджує людину,— відповів він, роздумуючи.— Можливо, Жалель і виправиться. А якщо ні,— лихо буде. Адже їх не тільки російська гімназія виховує, вони ще Кунанбаєви. Можуть з них пихаті степові чваньки вирости, хазяїни забіякуватих багатих аулів. Стануть бідою для народу!

І Дармен з Баймагамбетом, які не любили Жалеля за його пустопорожнє чванство і грубість, погодилися з Абаєм.

Магаш, який кріпився в перші дні після батькового приїзду, почав швидко марніти. Абай з страхом помічав, що син часто задихається, що липкий холодний піт зрощує йому лоб, що посилюється сухий, надривний кашель. Абай, котрий бачив багато усяких хвороб у своєму довгому житті, не раз зустрічався і з цією, особливо небезпечною для незміцнілих молодих людей. Адже від неї помер Абіш. Охоплений невимовною тривогою, він усі свої надії покладав на лікування. Адже Магаш ще на ногах, хвороба ще не здолала його, і вправний лікар міг би врятувати сина! Навіть якщо не можна вилікувати хворого, невже нема ніяких засобів до того, щоб затримати невблаганний хід хвороби, віддалити неминучий кінець! Усвідомлюючи, що життя Магашеве в небезпеці, Абай вперто чіплявся за цю останню свою надію.

Сьогодні вдень, сидячи у Магаша, Абай з хвилюванням чекав приходу лікаря; разом з ним пообіцяв прийти Павлов, звільнений з-під арешту.

І ось Федір Іванович входить разом з невисоким чоловіком, У цього чоловіка приємне обличчя, від якого віє здоров’ям, кучерява русява борода. Відкритий погляд, високий розумний лоб, впевнені, неквапливі рухи,— все викликає у Абая довір’я. Ввічливо привітавшись, Станов, не чекаючи на особливе запрошення, іде до Магашевої спальні і щільно причиняє за собою двері. Павлов і Абай залишаються удвох і, сівши біля письмового столу, тривожно думають кожний свою думу.