Мухтар Ауезов - Шлях Абая

І сьогодні в гостях у Абая вони поводилися так само безцеремонно: сказали, щоб їм дали великі подушки, розляглися на них і, з цигарками в зубах, почали розмовляти між собою по-російськи. Теревенили про гімназисток, з якими знайомилися, про гарненьких дочок квартирних хазяйок, про не дуже строгих молодих жінок і наречених…

Аж ніяк не охочі до серйозної бесіди, вони незабаром вийшли до сусідньої кімнати, і там, валяючись поряд на високому ліжку, відкривали один одному свої сумнівні «таємниці».

Цілком інакше трималися юнаки, котрі залишились з Абаєм. Вони прагнули якнайкраще виконати прохання хворого Магаша: відвернути батька від сумних думок. Посідавши навколо великого чайного столу, хлопці, відповідаючи на Абаєві запитання, докладно розказували йому про своє життя-буття. Але розмова, незважаючи на всі їхні прагнення, вийшла невесела. Виявляється, що цієї зими міській бідноті дуже скрутно. Батьки цих хлопчиків — Абен, Сеїт, Сеїль — нічого не приносять додому: в місті безробіття, і нема такої робітничої сім’ї, де б не бідували, не голодували. Сеїтів синок, Аскар, говорив, як статечний глава сім’ї:

— Мабуть, такого важкого року, як нині, ніколи ще не було, Абай-ага. Навіть такий вправний, добрий працівник, як мій батько, і той не може сім’ю прогодувати. Мама каже, що коли б не моя стипендія, їй інколи і хліба не було б за що купити…

Аскар не соромився своєї бідності, йому не було чого приховувати. Всією душею, всіма своїми думками він кровно зв’язаний з трудовим людом. А ті, що безтурботно регочуть там, у сусідній кімнаті, почувають себе плоттю від плоті багатих нероб. Не поріг кімнати, а ціла прірва відокремлює їх від юних Абаєвих друзів, що глибоко зворушили душу поета своїм недитячим розумінням загального лиха.

Рахім заговорив про скрутне становище трудового населення міста:

— Цього року всім стало важче жити: і казахам, і татарам, і росіянам. Кажуть, це пояснюється не тільки лютою зимою, але й тим, що восени до міста прибуло багато переселенців з Росії; власне, вони йшли в Джетису, а як довідалися, що там була посуха, то й ринули назад, у Семипалатинськ. Місто велике, думали — тут якось проживуть. Але ж у всіх переселенців діти, а нема ні грошей, ні харчів, ні теплого одягу. Щоб не дати дітям померти з голоду, вони готові на яку завгодно роботу, хоч за горщик юшки, за шмат чорного хліба!

— А баям тільки того й треба,— озвався Асал.— Для них дармові робочі руки — велика радість! Вони звільняють своїх робітників,— мовляв, дуже дорого просите,— і наймають дешевих батраків…

Тепер Максут і Шакет теж посмілішали і почали розповідати про те, що чули дома від дорослих.

— У чинбарні і броварні та в затоні звільнили старих робітників, а взяли ці найдешевші робочі руки,— сказав тихо Максут.

— Баї звільняють — це ще не диво! — додав Шакет.— А ось підрядчики затонські теж туди пнуться. Мого батька і дядька Сеїта звільнили, Абай-ага.

Тут несподівано встряв у розмову своїм ламаним баском Усен:

— Та хіба річ у російських переселенцях? То ще півлиха. Але ж до міста з усіх околишніх сіл та аулів народ хмарою суне. Там неврожай, їсти нема чого — куди ж їм подітися? Ось вони і йдуть до міських багатіїв за саму юшку працювати!

Абай спитав Мурата, онука Дамежан, як живеться жатакам ближньої сторони. І кирпатий Мурат, блиснувши чорними очима, гаряче заговорив:

— Тільки голодні степовики, які прийшли з аулів Карашолаку, Шоптигаку та з жатаків Жоламану оббивають пороги у баїв, а міський робітник не буде свою робітничу гідність за шматок хліба та за миску юшки продавати. Він звик певну плату, хоч би той самий золотий, за свою працю одержувати. Міському робітникові тепер нема куди податися. Нема у нас заробітків, просто-таки дихати нема чим .

Урен дивився на маленького Мурата захоплено: «Ач, як говорить, нібито дорослий!» — і раптом, несподівано для самого себе, зареготав. За ним зайшлися реготом і інші хлопці. Деякі з них збентежилися мало не до сліз, але спинитися ніяк не могли. Надто довго сиділи вони статечно, провадячи серйозну розмову. Мурат зашарівся і сердито пробурмотів:

— Ну, чого регочете, хіба я збрехав?

У його ясних очах, звернених до Абая, були образа і прохання про допомогу.

— Діти, Мурат дуже добре говорив,— заступився за нього Абай.— Я ще ні від кого не чув того, що він сказав.

Підбадьорений Мурат розповів ще, як багатії — різники і торговці — знущаються з хлопців і жінок, коли ті приходять просити роботу: «Сороківця на день тобі вистачить чи, може, такій важній особі цього замалої», «Та вже кого, як не тебе, й найняти, баю?»