Мухтар Ауезов - Шлях Абая

Шубар мав прикру звичку — говорити з Абаєм трохи насмішкувато. Таким самим тоном звернувся до нього і сьогодні:

— От, Абай-ага, одні обіцяють людям кінець світу, а ви — рай на землі. Чи не будете ви ласкаві сказати нам, коли саме осінить нас ця благодать? А головне, чи сподобиться дожити до неї хтось із присутніх або принаймні хоча б хтось з нині живущих?

Абай не відповів Шубару і навіть не обернувся до нього. Зразу заговорив про інше…

Гості розійшлися вже смерком. Залишившись вдвох з Абаєм, Дармен засвітив лампу і поставив її на стіл. Пильно дивлячись на вчителя, він заговорив про те, що мучило його весь день:

Ви казали вашим друзям про те чудове життя, яке колись настане. Я розумію, чому ви не хотіли відповісти Шубару, але ж це питання було в усіх на язиці. Коли т настане час, про який ви говорили? Якщо не ми, то чи доживуть до цього дня наші діти?

Питаючи про те саме, про що Абай нещодавно питав Павлова, Дармен благально дивився на нього. Напіввідкриті губи Дармена, його розумні сміливі очі, в яких горіла неспокійна душа, виявляли пристрасне нетерпіння. І Абай, як це часто бувало, перейнявся вогнем ного натхнення.

— Звісно, молоде покоління наше побачить нові часи,— сказав він повагом, ніби вдивляючись у майбутнє.— А можливо, і дехто з нас, вже зрілих людей, дійде до нового дня. Можливо, дійдуть і хороші, і погані, і там кожен дістане по заслузі. Я хотів би, щоб до цього часу дожив ти, Дармен! — Голос Абая затремтів його очі взялися вологою: в них була і скорбота, і сяйво оновленої душі…

На другий день вдосвіта Абай, Дармен і Баймагамбет під’їхали у широких, запряжених парою санях до двоповерхового будинку Сулеймана, де жив Магаш. У цей час з двору виїхали шестеро парокінних саней; останньою йшла Магашева кибитка з критим верхом, оббита товстою кошмою. Довга валка потяглася в степ повз врослі в замети землянки слободи. Пронизливий, дошкульний вітер із зловісним вереском знімав сніговий пил…

У половині березня в степу звичайно вже чорніють таловини, але цього року лютий мороз ще не перевівся, завірюхи посипали степ снігом, його поверхня, ніби виливана вітрами, була одноманітна й гладенька, наче крашанка. Почався джут. Тяжке лихо спіткало більшість аулів. Худоба, спустошивши всі запаси, голодувала, почала дохнути. На оборах і поза їх межами височіли гори обмерзлих овечих трупів; багато гинуло і корів. Навіть витривалі дорослі верблюди були вкрай виснажені. Пролежавши ніч у хліву, вони на ранок розбредалися по степу, шукаючи якоїсь поживи, і, хоч би що потрапляло їм на очі — стебла заметеного снігом очерету чи чагарника,— все об’їдали. А верблюдиці і верблюденята, сяк-так дотягши до кінця зими, тепер виздихали, і їхні трупи валялися навколо зимовищ. У кожному зимовищі тримали тепер тільки коней для роз’їздів, для них зберігали кожний віхтик сіна або соломи, інша худоба була в отарах біля чабанських юрт.

Що ближче до кінця зими, то більше тривожились хазяї про коней, відігнаних на дальні пасовища: як вони перенесли цю тяжку зиму? Щоб заспокоїти себе, люди в розмовах вихваляли витривалість і стійкість коня.

— Кінь, відомо, не піддається джутові!

— Аби була на землі хоч стеблинка, а кінь вже по ребра в сніг зариється і добуде її!

— Кінь іншій худобині не пара: якщо знайде траву, вже з того місця не зрушить. В найдужчу віхолу не піде за вітром!

— Хіба з конем яка худоба зрівняється? Коневі копита правлять і за сокиру, і за мотику…

Цілісіньку зиму аули в горах, низинах і заплавах тримали один з одним зв’язок. І в середині березня весь край облетіла сумна звістка: табуни коней, що перебувають у відгоні, вже косить біла загибель! Косяки, відправлені на жайляу в так звані зовнішні райони, загубилися в хуртовині і тепер пропадають. Багато коней загинуло серед скель, попадало з урвищ, потонуло в заметах…

Казали, що по деяких табунах, де була тисяча або півтори тисячі голів, залишилося по двісті, триста, а то й по сто коней. Якщо зима затягнеться, від усього кінського господарства тільки й залишаться чабанські юрти.

Скрутно було худобі, але й людям у степу було не набагато краще. Голодні, змучені безнастанною тривогою про худобу, вони змарніли страшенно. Вже кілька місяців жінки блукали по степу з лещатами в руках, шукаючи хоч якого-небудь корму для своєї охлялої худоби, викопуючи кущики чию, верблюжу колючку. Їхні обличчя огрубіли і почорніли від лютого холоду, взялися ранніми зморшками, обвітрені губи і руки порепалися. Старезну бабу не відрізниш від ще недавно красивої молодої дівчини — всіх зрівняла ця люта зима.