Іван Білик - Не дратуйте ґрифонів

— Давня пригода, — посміхнувся Тимна й сховав руку за пазуху. — Пам'ять мені лишив Дарїїв зять. У нас його називали Мертва Голова, бо не мав ні вух, ні носа.

— Зопір, син Магабіза! — здогадався Геродот, який усе знав про Дарія та його наближених. — Тісний світ, кіріє Тимно! Ніколи не сподівався зустріти тут, у Скіфії, людину, що знала особисто Зопіра Мертву Голову… — Геродот аж відхилився, щоб краще побачити людину, яка сиділа поруч. — І як же се сталося?

Перед очима в старого Тимни попливли образи давно минулих літ. Він витяг трипалу шуйцю з пазухи й заходився несвідомо розтирати давно загоєний рубець. Ту рану він дістав од перса, боронячи малого жупанича Велка, Велеслава. Але тепер Велеслава не стало, а згадувати його ймення не личило ще тридцять днів, аж до похорону. Тимна Вовкогуб засмутився: Великий князь Велеслав загинув і труну з його тілом повезли на Деревлянську україну, не довелось навіть попрощатися. Якби не заскакував на той клятий острів Родос, із жалем подумав Тимна, а з Атен плив навпростець додому, то, може, і встиг би попрощатися.

— Про се побалакаємо инчим разом, — сказав він коротко.

Тимна був радий балакучому пропутникові, й хоч говорив ламаною грецькою мовою, але Геродота се теж не бентежило.

— Ольбіополіти речуть, ніби ви, скіфи, ведете корінь свій од Геракла. То правда? — спитав згодом Геродот.

Старий осміхнувся:

— Всяк рече те, що відає.

— А що ж відаєш ти? Чи давнє плем'я — скіфи?

— Давнє… Але ми мислимо, що не дуже, бо живуть на землі й старші від нас. Од діда свого чув я, ніби колись тут люди не жили, а була тільки Дана, се наша річка, на яку ми тепер мовимо Данапр, а ви — Бористен. Та була в Дани донька вельми красна, Леля. Тоді наш найстарший кумир, Бог, ще не мав жони й нарік собі жоною Лелю.

— Зажди, то ви на Зевса речете Бог? І се значить Отець? Папа?

— Хтозна, може, й на Зевса… — відповів Геродотові старий гість і натяг шапку на кружечком стрижену білу голову, бо стало припікати з-за дерев. — І вродився їм син, і нарекли його Дажбогом, а древляни на нього речуть Полель, а саки-бродники — Тарґітай…

— Дай запишу, кіріє! — замолився Геродот. — Се вельми цікаво…

Він дістав зі свого кошика дощечку, змащену воском, і почав швидко мережати її загостреною очеретинкою.

— Ти вмієш еллінського письма? — спитав він, вивівши для пам'яти кілька слів: Папей — Зевс, Тарґітай тощо.

Старий Тимна коротко відповів:

— Умію. — Й повів далі свою казку, яку чув од діда: — Ну, а в нього вже було троє синів; старшого нарік отець Ліпочин, середульшого — Орачин, а найменшого — Колачин.

— А як воно по-еллінському? — спитав Геродот, якому ні про що не казали чужі слова й незрозумілі наймення — У нас, еллінів, кожне ймено — то щось. Моє ймено — Геродот, себто «той, що приносить дари Гері», — пояснював він старому купцеві, намагаючись розтлумачити йому, що від нього вимагається. Тимна закивав головою:

— Ліпочин — се той, що вміє чинити гарні пороби: миски та горнята з узором, полотно тонке та всяке оружжя. Орачин — той, що вміє орати землю та сіяти хліб, а Колачин — витязь, бо на копіє ми в старі літа мовили «кіл». Колом і вмів воювати Колачин. А сі три брати вже взяли собі по україні й заселили їх родами своїми…

— Дай запишу! — сказав знову Геродот і взявся до своєї дощечки, але віск на ній, розпечений сонцем, став слизький і непридатний. Історик був змочив дощечку в воді, та тепер вона стала просто мокра, й він махнув рукою: — Перепитаю тебе ввечері й запишу!.. А далі? Як звуться їхні роди?

— Від Ліпочина пішло плем'я авгатів, яких ви прозиваєте алізонами. [27] [27] Алізони — ті, що добувають сіль ( давньогрецьке ). Орачин породив два племені — орачів та хліборобів, а ми звемо їх полянами й сіверянами…

— А як се? Чим вони різняться? — нахмурився Геродот, бо глузду в тому було мало — й орачі, й хлібороби орють землю й сіють хліб.

Але старий пояснив йому:

— Колись вони жили вкупі, тоді розділилися. Хлібороби сіють собі й поїдають, орачі ж сіють і також їдять, але й до Ольбії пшеницю та просо возять, бо ж орють землю не ралом, як хлібороби, а плугом: і собі вдосталь, і на продаж є.

— А третій син яке плем'я дав? — озвався Геродот, збагнувши дідову казку.

— Третій син, Колачин, дав рід племені древлян, що ви їх знаєте хто паралатами, хто «Царськими скіфами».

3-від моря дув легенький низовик, і Тимна звелів поставити вітрило. Можна було дати веслярам перепочинок, бо цілий день людина несила вимахати супротиву течії, хоча тут, у широкому Бозькому лимані, вода плинула й не так стрімко, як між вузькими берегами далі вгорі. Геродот чекав, коли старий звільниться, й знову заходився розпитувати: