Іван Білик - Не дратуйте ґрифонів

— Скіфи не пустять!

Протаґор пошкріб чорну бороду. Сю звичку він перейняв од свого вчителя Перікла, хоч і вважав її гідною хіба темного варвара. Та зараз було не до того, й він наддав кроку, бо Геродот із тракійцем уже виходили на вулицю. Й, здогнавши, він раптом помітив на пальці варвара важкий золотий перстень із великим кривавцем, якого досі чомусь не завважував.

— Отож речеш, ніби ти воїн тракійський? — спитав він, прискаливши око на перстень.

Спарадок перейняв його погляд, і знітився, й квапливо перекрутив перстень камінцем на долоню. Тепер і Протаґорові стало ясно, як він досі не помічав того яскристого камінця-кривавця. Спарадок відповів:

— Я — брат тракійський басилевс Воїжир, на якого греки речуть Сіталк.

Очі його знову набули того холодного блиску, що вразив був Протаґора на терасі.

— А служиш басилевсові аґафірсів у шатах простого воїна?

Спарадок зверхньо посміхнувся:

— Кожного ведуть кумири, Протаґоре, й ніхто не знай сам своя дорога. Князь може стати роб, а роб — князь, коли сього вволіють безсмертні.

Протаґор не мріяв про вінець басилевса, але слова гордого тракійця вжалили його, бо се міг бути тільки натяк. Раптом перейнявшись повагою до княжича, він сказав без жарту:

— В кожного своє на думці й на серці, й се теж відають лише безсмертні. Афіни допоможуть тобі, Спарадоку… якщо й ти допоможеш Афінам.

Спарадок удав, ніби не зрозумів Протаґора, й за грецьким звичаєм підняв угору дісницю прощаючись.

Геродот і собі зробив те саме, й Протаґор, сушачи голову над складною загадкою, яку мусив розв'язати пошкрьобав сандаліями через порожній двір архонта-епоніма. Старий надто повільно шукав йому житло, й доводилось квапити його, бо в такому стані людині нема де й усамітнитися, щоб усе зважити й постуляти докупи вривки думок.

І коли надвечір од перенапруження й марних зусиль знайти вихід з безвиході розболілася голова, прийшов роб-воротар і сказав, що його питає Гіпербол. Протаґор схопився й вибіг, бо старий метек [25] [25] Метек — вільновідпущеник. з доброго дива не став би його турбувати.

— Кіріє, — пошепки сказав Гіпербол, коли роб знову зачинився в своїй приворітній комірчині, — приїхав Тимна Вовкогуб.

— Хто се?

— Скіфський гість… Ну, купець, як і я.

— То й що він рече?

Гіпербол засичав йому в вухо:

— Се дуже близький до скіфського басилевса чоловік! Він скуповує в скіфів-орачів пшеницю й перепродує нам.

— То й що він хоче? — нетерпелився Протаґор.

— Він рече: ходи зі мною до Орачів!

— До Орачів?

Протаґор і досі не розумів, що тут особливого й чому так хвилюється метек.

Гіпербол почав загинати пальці:

— Вгору понад Богом-річкою живуть калліпіди, далі сидять алізони, ті, що копають солоний камінь, а ще далі, за ними — ґеорґи-орачі…

— Кажи швидше! — розхвилювався Протаґор і схопив старого трапедзита [26] [26] Трапедзит — міняйло, лихвар. за розхристаний хітон.

— А в Орачах, — отой самий Ексампей, Священна путь, Мертвовід! Місцеві скіфи там спалюють мертвих.

Протаґор важко дихав, і то було не тільки від гарячого повітря, яке й надвечір не встигло охолонути. Він блискучими збудженими очима дивився на Гіпербола. Сього метека, певно, кумири водять, як сказав сьогодні тракієць.

Наступного ранку десять ладь, з горою навантажених афінськими паволоками, червоними амфорами родоської оливи, чорними амфорами білого вина з Евбеї, бронзовими й золотими прикрасами з Лесбосу та всіляким іншим дорогим товаром, який користувався попитом серед боляр і князів Верхнього Богу, залишили зручну Ольбійську пристань і вирушили довгим Бозьким лиманом угору. П'ять інших ладь ішло порожняком. На них, крім веслярів, сиділо по п'ятеро добре зоружених воїв.

На найбільшому судні був господар валки — Тимна Вовкогуб, давній і найщиріший приятель і покійного Великого князя Велеслава Боримисловича, й самого Боримисла, який шістдесят два літа тому вщент розтрощив персіянина Дарія та його семисоттисячну рать. Ліва рука Тимни була покалічена — їй бракувало мізинця й підмізинного пальця. Цю руку старий купець мав звичку ховати в пазусі, але в хвилину задуми брав у правицю й починав розтирати давню рану. Поряд сидів Геродот, який попросився й собі з Тимною й тепер безугаву розпитував старого торговця про скіфів та їхні звичаї.

— А се в тебе від чого? — спитав він, несміливо кивнувши заплутаною бородою на покалічену руку Тимни Вовкогуба.