Іван Білик - Не дратуйте ґрифонів

— Що стало? Що-с вислідив?

— Стоїла, Великий княже, — прохрипів Живко, мнучи шапку. — Стоїл… ускочив.

— К-куди?

Від несподіванки Осмогруд аж затнувся.

— До Воїжира турицького…

Того ж дня нарешті прибився й сіверський князь Любиця Пугачич. Він так і не знайшов свого сина й тепер був геть приголомшений звісткою. Сімдесят Воїжирових тисяч та тридесять тисяч під корогвою Стоїла — супротиву їхнім сімдесятьом…

А Великий князь Осмогруд ще й злостиво нагадав:

— І всі ладді греків афінських.

Рудовусий северин спідлоба глянув на Осмогруда:

— Повелиш закувати мене в колодки?

Великий князь витримав його погляд:

— Ні. Але сина твого закую, коли здобуду. Йди.

Любиця згорбився й вийшов, а вранці його не стало. Осмогруд ошалів:

— Де він є?

Та ніхто не знав. Лише згодом хтось повідав, що сіверський князь Любиця взяв пару коней і двох робів і нишком перейшов на той бік річки.

— Мав би закути його, — сказав Осмогрудові Дорогомир, але Осмогруд лише сумно зітхнув:

— Отець ніколи чада свого не видасть. Так я речу? — звернувся він до малого воєводи. Слободан теж зітхнув, нічого не мовивши. — Дивно ми слухати твої річі, — сказав по довгій хвилі Осмогруд. — Супротиву коханого друга намовляєш…

Велій болярин Дорогомир нахмарився:

— Коли друг ускакує до ворога твого, то ворог і є друг йому.

Се була правда, й Осмогруд знову подумав, який він ще зелений і як мало знає людей.

Але по двох днях той настрій випарувався, й Осмогруд зайнявся ще більшим шалом супроти Стоїла.

— Вийму й із-за Дунаю, й з-відусюду вийму! Й посаджу в колоддя, й возити-йму як того звіра хижого. Я-м Великий князь, і моє слово зверху буде!

Вранці Осмогрудова рать усією потугою витяглася далі на полудень. Але в серці Великого князя не було супокою. За що ж він ратиться? За вкраїну вітчу? Волів би думати, що се так і є, та щось мовби пропікало його зсередини, й перед очима виринав образ кароокої русинки, яку силоміць умикнув молодий Любичич.

Так і не давши ради своїм думкам, Осмогруд ішов і йшов на полудень, а коли до Дунаю лишалося менш як два денних поприща, несподівано прибув Любиця. Він увійшов до великокняжої полотки й став коло порога. Був обдертий і схудлий, підборіддя йому геть заросло рудою щетиною, очі ж дивилися з глибоких западин, червлені й стомлені. Слободан перший устав йому назустріч, і Любиця якось негнучко вклонився Великому князеві й так само негнучкими здавалися його слова:

— Мій син Стоїл…

Осмогруд не витримав:

— Що?!.. — В голові майнуло найгірше припущення. — Що-с учинив ти з ним?.. Де він є?

— Тута, — відповів Любиця. — По сей бік Дунаю, — додав він і знесилено вхопився за головну соху полотки. Тоді ноги йому підламались, і він був би впав, коли б Слободан учасно не взяв його попід руки. Вічі рудовусого Любиці стуманіли, й Слободан крикнув до Великого князя:

— Води!

Не знаючи, що з северином, Осмогруд слухняно метнувся до золотого глека з водою, та коли підніс непритомному до губів, Слободан здивовано муркнув:

— Спи-ить… Хропе…

Як з'ясувалося потім, Любиця ввесь тиждень не склепив повік. Утікши зі Стану, він подався просто за Дунай. Його була схопила Воїжирова сторожа, та коли дізнався, що він — отець отого сіверського княжица-ускока Стоїла, що подарував їм цілих три тьми воїв, — одпустила його. Любиця негайно розшукав сина й мовив:

— Вороти дівку Великому князеві.

Що Стоїл затявся саме за неї, Любиця тепер не мав жодного сумніву й навіть не сказав йому, мовляв, і сам ворочайся з раттю. Та в молодому княжичеві заграла кров, і він одгарикнувся:

— Моя роба — моєю жінкою стане!

— Жоною стане Великому князеві, — тихо заперечив Любиця, й син аж бровами скинув.

— Чого ради руку за нього тягнеш?

— Дана є роду сколотського й крови сколотської. Князя Воїста Берила донька, а не роба. Я-м прийшов сюди безоружний, щоб ректи се тобі. Звороти Дану Осмогрудові.

— Пощо-о?!

В синовому голосі бринів розпач, але так просто впиратися вітцеві Стоїл не мав ні волі, ні сил. Молоді блискучі вуса його провисли додолу рудою скобою, а брови болісно звелися вгору. Вітця теж брав жаль, певно, син полюбив Берилову доньку, та він крикнув, щоб заглушити в собі ті жалощі:

— Так треба, сину!

Й вийшов із його намету й попрямував до сусіднього, де мала бути князівна Дана. Стоїл аж тепер схаменувся й гукнув услід вітцеві:

— Не зворочу, щоб ти знав!.. Не зворочу, моя є, моя й буде! Й тобі не дозволю її в мене забрати, отче!..