Іван Білик - Цар і раб

Все дозволено тільки безсмертним олімпійцям. До такого висновку Савмак дійшов у кінці другого дня, стоячи над занедбаним, порослим бур'янами Тірітакським ровом, і безсила лють до кумирів наповнила його серце. Була думка покінчити з усім раз і назавжди, бо світ затонув у багнищі облуди й не вартий того, щоб людина отак тинялась, кохала без надії на взаємність і згорала чадним вогнем несилля.

Та коли бажання заслабке, на допомогу щораз приходять докази супротивні. Савмак згадував рядки поеми про жахні страждання Ахілла в імлистім Царстві тіней: «Ліпше було б мені бути робом на землі послідущим, аніж отут, під землею, правителем тіней… Я був стократ щасливіший, конаючи в битві, ніж у сій тиші та мороці вогкім Аїда…»

Се була рятівна думка, й Савмак, горнучись у брудний чорний плащ од нічної роси, дійшов остаточного висновку, що мусить жити, бо смерть од власної руки — її, може, й готували йому заздрі кумири.

Не дбаючи про свій вигляд і враження, яке справить на людей, Савмак удосвіта вийшов до Феодосійського шляху та й попростував у бік брами через рів. Коли сонце зійшло, брама лишалася зачиненою. Доки Савмак вагався, погрюкати чи ні, почувся гупіт, і він побачив зо дві сотні важких вершників. Чільника їхнього Савмак ураз упізнав: Лісій, син Лісія, евпатрид і гектарх феодосійського намісника Никона, який минулого разу, в учті римського сенатора Сцеволи, мостився на стрункому коні, гордовито випнувши груди. Вгледівши Савмака, він зіскочив і махнув рукою:

— Ще не вибили їх?

Савмак здивовано мовчав, а Лісій, мабуть, не менше здивований його нещасним виглядом, із приголосом якоїсь утіхи почав розповідати йому подробиці останніх подій. Виявилося, Новорічного дня в Пантікапеї повстали роби царських черепичень та гончарних ерґастеріїв лоґофета Еака. До них прилучились невільники-веслярі, й тепер усі вони засіли в Акрополі й нікого туди не підпускають.

Савмака се, при всій його байдужості, схвилювало.

— Скільки ж повстало? — спитав він. Гектарх Лісій знизав плечима:

— Не знаю. Никон шле мене на підмогу. — Він махнув найближчому вершникові звільнити коня для Савмака, сам же вихопився в сідло й лише тоді почав гукати чатникам: — Одчиняйте браму, недостойні! Повилазило?

Брама негайно рипнула й упустила феодосійських вершників без тяганини й розпитування, хоча сьогоднішній чатник Аполлодор, якого Савмак упізнав, був добра зануда. Савмакові не хотілося їхати верхи, він лише крутнув головою спішеному феодосійцеві й подався пішки припалим росою взбіччям між царськими садками та царськими городами. Стан сірої байдужості й досі не полишав його, й Савмак мусив бодай ще сей відтинок, стократ виміряний колісьми його біґа, пройти самому.

Пантікапей був схожий на обложене місто. Між визубнями мурів та башт рясніли гривасті бронзові шоломи, списи та щити, й Лісієвих вершників щойно тепер упускали досередини, відчинивши лиш одну стулку брами. Й не вої на заборолі, а саме сей вузенький переляканий прохід схвилював Савмака, юнак збагнув усю вагу й поважність події.

— Скільки ж їх? — спитав він десятника списоносців, що трапився йому коло брами.

— Двісті смердючих тіл, кіріє, — відповів той і заходився пояснювати, зиркаючи на брудну й закудлану Савмакову бороду, — Вбили Еака, лоґофета! Повбивали й наглядачів у своїх ерґастеріях і тепер зачинилися в Акрополі.

— Як же їх туди впустили?

— Хіба ти не був тоді? — перепитав декарх і, не дочекавшись уваги, схвильовано залопотів: — Се сталось у перший день місяця гекатомбіона!.. Й вибрали ж! Певно, се в них давно готувалося: щоб ударити, коли й басилевс, і все військо, й евпатриди вийдуть за пілони міста, до річки.

Початок Нового року завжди відзначавсь у Пантікапеї врочистими жертвоприношеннями, за давнім поконом, коло річки, й Савмак був тепер певний, що заколот готувався наперед, бо в сей день ерґастерії зачинялися й робів одпускали на свято.

Він пішов головним узвозом, що вів од самого низу через усі тераси навпрошки до Акрополя й, проминувши ринкову площу, аґору, коло хорому Зевса Робітника на широкій у сьому місці Другій терасі побачив важко озброєних пішаків-гоплітів, які стояли десятками й вислуховували настанови збуджених чільників.

Готуються до приступу, сам собі відзначив Савмак і помітив свого вчителя-лоґоґрафа. Євнух стояв у гурті з головою позапинаних жінок. Побачивши свого учня, він кивнув і відвернувся, та Савмака вже не обходили ні натяки, ні чужі настрої. На Другій терасі було людно, тут і там сновигали групи воїв при всім оружі й лунали вигуки чільників.