Іван Білик - Цар і раб

Савмак удав, ніби не чув, та се обом зіпсувало настрій. Після п'яти заїздів От розпріг і дав коням ячменю. Поки він порався, Савмак пішов уздовж берега розім'яти ноги. Й коли опинився в двох стадіях од забраного низеньким муром Зенонового Херсонеса, почув своє ім'я й з несподіванки спинився. Понад берегом до самого містечка тягся вузенький осиковий гай, а під крайнім деревом, спершись круглою спиною на кривий стовбур, сидів знайомий гладун і махав йому рукою. Савмак мимохіть озирнувся, та Ота за пагорбом не було видно.

— Не бійся, — сказав притишеним рокітливим голосом гладун.

Се слово роздратувало Савмака, й він сіпнув головою, не знаючи, як повестись. Та зрештою підійшов і став над кумедним колобком у розхристаному хітоні. Від ожиріння руки й ноги в чоловічка стриміли в усі боки, не стулялись, але під шаром лою в нього грала жива сила, мов у хижого вепра восени. Савмак міг би вподібнити його до дикого кабана, та не дозволяла надто щира, майже дитяча усмішка на рожевих вустах і кругла ропавка голівки.

— Се ти хочеш пограбувати царський курган? — спитав гладкий чоловічок. Савмак од несподіванки лише зблід, але той по-батьківському лагідно засміявся: — Чого ж мовчиш?

— А ти хто, щоб говорити зі мною про такі речі? — заціпенілим горлом одмігся Савмак.

Той підвів де-не-де обтикані волосинками голі смужки, що в інших людей називалися бровами:

— Ну, коли не ти…

Савмак важко задихав, ладен кинутися на людину-ропавку голіруч. Той, певно, вгадавши його наміри, виразно глянув трохи вбік од пантікапейця. Савмак і собі озирнувся. Біля репаного стовбура сусідньої осики стояв другий знайомий, тримаючи в опущеній руці крутий скіфський лук.

— Що вам од мене треба? — не володіючи собою, спитав пантікапейський отрок.

— Нічого.

— Хто вас підіслав?

Гладунчик смачно поплямкав рожевими губками й швидко, несподівано швидко, мов м'ячик з пругкої єгипетської смоли, схопився на ноги. Савмак сподівавсь од нього не знати якої капості, та гладунчик, рвучко припадаючи на праву ногу, почав удавати кульгавого.

— Хірісоф?! — мимоволі прохопивсь отрок, і гладунчик переможно зареготав:

— А каже!

Савмак зів'яв, опустився на голу безтравну землю й заплющив очі. Кругом діялося незрозуміле, він одчув себе іграшкою в чужих руках.

— Коли хочеш, зведемо тебе з тим робом, — знову загнав кудись аж у груди свій невірогідний голос товстунець, та минуло добрих півгодини, перш ніж Савмак обізвався.

— Де той роб?

— Тут, недалеко…

— Сей довготелесий? — Савмак кивнув великим пальцем через плече, тоді й озирнувся, та схожого на спартанський спис рудого довганя за репаним стовбуром уже не було.

Колобочок утішено засміявся:

— Ні, не сей!

— А де ж той? — Юнакові було соромно за свій хрипкий голос, але нічого не міг удіяти.

— Коли хочеш довідатися, відпусти свого колісничого Ота додому.

— Для чого? — настовбурчився Савмак. Чоловічок кумедно розчепірив рученята й хитро засміявся. Савмак рухнув головою: — Не відпущу.

— Уславлений у ристаннях улюбленець Перісада Савмак, за якого басилевс хоче віддати свою єдину доньку, злякався.

Круглі стрибучі слова людини-м'ячика, й самі схожі на кульки, дратували Савмака. Він згадав, що колись уже стежив за подібними м'ячиками, та тоді було просто смішно й цікаво, тепер же від їхнього скакання хололо в грудях. Уставши й собі, Савмак пильно глянув у вічі веселого гладуна:

— А якщо ви все на світі знаєте, й того роба знаєте, то чому самі не?..

Останнє слово застрягло між зубами, й Савмак лише сіпнув головою.

— Чому… Скіфська могила — ось чому! — Товстунець наллявся кров'ю й спітнів од люті. — Розумник! Без нього не впоралися б! Та ба… скіфська, ось чому!

Він аж одвернувся й спересердя плюнув, і се мов підстьобнуло Савмака, й він, хоч і не второпав, чому сі люди безпорадні проти скіфської могили, тихо проказав, аж самому мурахи по спині побігли:

— Добре.

Й пішов на пагорок, аби відпустити товариша й оддатись на ласку злих чи не дуже злих, підземних чи надземних кумирів. Але товстунчик сказав:

— Не ходи. Крикни йому здалеку.

Бояться, що змовлюся з Отом, подумав Савмак, зійшов на гребінь пагорка, звідти було видно колісницю, й коней, і людину біля них. Він крикнув Отові, щоб їхав додому сам, але відстань була велика й От нічого не зміг розібрати.

— Підійди ближче, — дозволив гладун.

Савмак стенув плечима, підійшов іще й знову гукнув те саме. Сього разу От, здивовано помовчавши, почав запрягати. Вирішив, що я на нього сердитий, з певним жалем подумав Савмак, і коли за колісницею знялась курява, повернувся до гаю.