Павло Загребельний - Роксолана

Він був несправедливий до своєї Хуррем і жорстокий. На довгі роки лишав її в холодних стінах гарему. Байдуже споглядав на смерть її синів, тішачи себе думкою, що спадкоємців для трону ще задосить. Не запобігав її старінню, хоч і помічав, як змінювалося її обличчя з роками. Там зжовклість, там плямочка, там пересохла шкіра, там зморшка. Зморшку на обличчі коханої жінки не розгладить своїми поцілунками навіть мільйон ангелів. Роки полишали в ній жорстокі свої сліди, але він втішався тим, що Хуррем стає для нього ще дорожчою, а її тіло - мовби ще ніжнішим, у ньому зникали дикість і недосконалість, і було воно мов райський дарунок. Чи казав їй про це, чи вмів сказати в своїй султанській закостенілості?

Все віддавав своїм законам і своїм воїнам. А його закони і його воїни жили тільки тим, що ждали війни, ждали смертей. Пил на обличчях його воїнів, на їхній зброї, в їхніх очах, в їхніх душах. Сірий пил смерті, яким він хотів засипати увесь світ.

І його Хуррем, єдина жива істота в цім царстві вмирання,- невже й вона повинна віддати своє життя?

Пробував уявити її. Чи знає про його знання і про його вагання між її життям і смертю? Випливало з золотої сутіні її обличчя, але було замкнене, не промовляло до нього жодною рисочкою, не озивалося, не відгукувалося. Як фортеця, що її ти хочеш узяти приступом, обличчя замкнуло всі брами, прибрало мости, виставило незламних захисників - твердість, несхитність, і не зазирнеш за вали, палісади й мури.

Чомусь згадався султанові каймакчі з Гянджі. Чому не віддав того досвітку свій каймак султанові, який дарував йому життя? Повіз каймак від переможця і повелителя, а куди, кому? Невдячність. Усі невдячні, може, тому так мало милосердя на світі.

Ох, як хотілося йому впокорити Хуррем! Щоб прийшла сюди, впала йому до ніг, плакала і благала, благала й плакала, а він виказав би свою великодушність, відомстив би за зраду великодушністю, лишаючись здеров'яніло-неприступним, хоча і без звичного самовдоволення, яке завжди відчував од свого високого становища. До кінця вдоволений був лиш тоді, коли покірливість виказувано йому з якнайбільшою старанністю, без будь-якої винахідливості й, сказати б, вишуканості, а грубо, крикливо, майже нахабно. Жив серед нахабної покірливості і тепер дивувався, чому та жінка затялася і замкнулася перед ним, як неприступна фортеця. Чому? Як сміє? Чи не розуміє, перед яким страшним вибором стоїть він, її повелитель і її раб?

І не знав, що фортеця розчинила брами і випустила вершників на білих конях, і золоті сурми, блиснувши проти сонця, заграли радісний марш прощення й прокляття, прокляття й прощення.

Велетенський кизляр-ага, всунувшись боком у просторий султанський покій, поставив на восьмигранний столик перед падишахом золоте блюдо зі згортком фіалкового паперу, попечатаного печатями Роксолани, і щез, як дух. Ніч змішалася з днем, а день - з ніччю. Скільки днів минуло відтоді, як він замкнувся в своїй самотині?

Сулейман простягнув до згортка руку і налякано відсмикнув. Знов попхав її до столика, але рука налилася свинцем і не слухалася. Тоді він подався наперед усім тілом, притиснувся до столика грудьми, насилу підносячи руки, тремтячими пальцями зламав багряні печаті й задихнувся, побачивши знайоме письмо. Квапливий, гнучкий, сповнений чуттєвості почерк, де кожна літера здавалася йому завжди відбиттям її чарівливої, покірної і вічно невловимої душі. Він долав безмежні простори, і не було з ним ніколи нікого, крім бога, меча і скакуна, а тоді прилітали оці листи, написані гнучким, квапливим почерком, і ставав він найбагатшим чоловіком на світі, і щастя його не мало меж. І тепер, коли сидів і карався своєю жорстокою старістю, як суха тополя, що від неї ні затінку, ні плоду, і вже не ждав нізвідки порятунку, прилетів цей лист з найдорожчим письмом, і смак життя повернувся до нього, хоч здавалося щойно, що вже не повернеться ніколи. Невже він любив те, що вона писала, більше, ніж її саму? Може, це тільки старість, коли вже не побачиш більше ніжних згинів і заглибин на тілі коханої жінки, і забута жага не з'явиться в тобі, не прилине з минулого солодка сила, не приголомшить, як удар барабана, не заяскріє в мозку темною зорею жадоби. Бо вже й мечеть завалилася, і міхраб у ній не стоїть [84] [84] Мається на увазі турецька приказка: «Мечеть завалилася, а міхраб стоїть» (про старих, але молодих душею людей). .

Кинув погляд на перший рядок листа, і чи то стогін, чи то гарчання вирвалося йому з грудей.