Павло Загребельний - Роксолана

Мій відчаю, мій тяжкоокий вороже! Твій дух отруйний, сила згубна. Диявол, а чи бог твої помічники - Та будь-чия потуга ламлеться об тебе. Ти грізний, дужий, бажаний і званий Однаково в ненависті й любові, На відстані руки чи в дальніх мандрах Мене тримаєш, наче змій нещасну здобич. Знаєш про мене більше, ніж всі боги світу, Бо оточив мене очима всюди. Не приховаю ані слова, ні зітхання, Ні погляду, ні туги, ні розчарування. Знаєш мої ночі і чекання, Знаєш стежки в садах і сни над морем, Але, засліплений могутністю, не бачив Яка ненависть розрослася в моїм серці. Злочинцю, вбивцю, фальшивий законнику! Неправедно збираєш славу і данину моїх зітхань. Твої спахії йдуть під грюкіт барабанів, І валиться світ, як зруйновані гори. Смієшся з мого бога, з моїх пісень і чулостей, Зневажаєш землю і все живе, крім себе, І не бачиш гострого списа в моїй руці, Занесеного над тобою безжально й грізно. О вороже любий! Не можу без тебе! Глухі будуть ночі без твого зітхання, Німі й посивілі дороги без твоїх кроків, Небо й води темні без твоїх очей.

Довго сиділа, втупившись в аркуш фіалкового паперу, по-мережений її почерком. І оце її відомщення? За кривди власні, землі своєї і всього світу? А що їй до світу і що світові до неї? Була жінкою, а жінці для повного відчуття щастя треба бодай іноді відчути слабість і беззахисність. Бодай перед лицем смерті. Вхопила калам, дописала внизу: «Я хотіла сховатися від сонця в затінку золотої хмари, але холодний вітер відігнав хмару. Ваша нещасна Хуррем Хасекі».

Як була, гола, побігла до дверей. Мертві сорому не мають.

- Ібрагіме!

Кизляр-ага стояв там. Уже стеріг султаншу, щоб нікуди не зникла. Хай проковтнуть шербет помсти з чаші нашого могуття.

- Ввійди! - звеліла кизляр-азі султанша. Навіть головний євнух вимушений був заплющитися від сліпучого сяйва Роксоланиного тіла. Не насмілювався поглянути на те, на що ніхто не смів поглянути, не рискуючи втратити голову.

Вона запечатала лист своєю печаттю, вклала в руку кизляр-аги.

- Віднесеш його величності падишаху! Але квапся! Я хочу бути ще живою, поки султан читатиме це.

Ібрагім мовчки вклонився. Мовби не почув її останніх слів або ж не хотів запевняти султаншу, що їй нічого не загрожує. Метучи килим широким своїм одягом, посунув з покою.

Вона заклякло стояла на тому місці, де віддала Ібрагімові свій лист. Віддала все, що мала. Світ кінчався для неї. Ось так кінчається світ. Як молився її отець у великий четвер на страснім тижні? «Да молчит всякая плоть человечья, й да стоит со страхом й трепетом, й ничтоже земное в себе да помышляет».

А сонце, здійнявшись над Босфором, розсипало золоті бризки по той бік різнобарвних вікон, і Роксолана мимоволі повернулася обличчям туди, і далекий, ще з дитинства, усміх з'явився на її зблідлих устах. Зненацька батькова церква припливла до неї з далекої далечі, і сміх пройшов по церкві, і задрижала золота павутина в далеких кутках, куди ледь доблискують кволі вогники свічок, і серце їй рвонулося з грудей - жити! Серце, як дитина, хоче всього, що бачить, а бачить воно життя. Сонце, небо, дерева й пташки на гіллі, навіть цей холодний мармур - усе це життя. Невже ж не для неї і чому не для неї?

А до життя був лиш короткий палацовий перехід. Від покоїв Роксолани до пишних покоїв Сулеймана.

Султан сидів у своєму просторому приміщенні, вслухався в дзюркіт води в мармуровому мереживі триступінчатого водограю, дивився на покладені на коліна свої старі великі долоні, дивуючись і жахаючись водночас, які вони безнадійно порожні. Здобув стільки земель, а єдиної жінки не зміг утримати. Простяглася йому перед очима зелена й холодна земля без вітрів і без сонця, місячне сяйво, спалахи зірниць, грози, ранкові роси - все це він пам'ятав, як пам'ятав каламутні ліниві слов'янські ріки, болота й острови, завжди завузькі мости, зайця, що перебіг йому дорогу перед переправою, безконечні дощі. Які дощі він витерпів! Потоки й потопи, кінець світу, захлинався в тих дощах, як мала дитина в купелі, як захлинаються словами нещирості недорікуваті придворні поети, здригався від холодних доторків води, але щоразу зігрівався думкою про жінку, яка чекає його десь у столиці, мріяв покласти свою голову їй між груди, що нагадували йому двох теплих білих голубів.

Тепер, одержимий первозданним відчуттям необмеженої своєї влади, мав метатися між величчю і безумством, відкинувши свою любов до тої жінки, забувши про почуття, які вже давно не подають голосу і не освітлюють йому темної путі, яку належить пройти. Путь до життя чи до смерті?