Роман Іваничук - Орда

«Помолимось на його могилі».

Єпіфаній вів Мамаєвого коня за уздечку, все глибше входили вони в гори, й замикались над ними у високості верховіття смерек.

Усамотнивпіись у собі, осмислював чернець єдино вірну істину: всі віросповідування повинні бути взаємотерпимі, бо ж визнають єдиного Бога і єдиний Дух, що втілюється в матерію. Боротьба між православними й католиками безглузда й злочинна, бо роз’єднує народ. Вищому ж Духу байдужі обряди, за допомогою яких віруючі наближаються до істини. Не сміє бути ворожнечі не тільки між християнами різних обрядів, а й між релігіями, бо і євреї, і мусульмани, і буддисти, і язичники однаково прагнуть духовної висоти… Та коли власть імущі підпорядковують собі релігію — чи ж може бути вона справедливою? Чи ж то прояв Божого чину, коли католики вбивають православних, а православні католиків? Коли провославний архімандрит Аллілуй спалює православні книги тільки тому, що вони належать Україні, а не Москві? Коли польські католики ламають хрести в українських католицьких вівтарях і викидають ченців з монастирів?.. Найвищу правду мовили опришки: не католики вони, не православні, не протестанти і не погани — українці! І тому я хочу помолитися у православному храмі над гробом католицького гетьмана…

Далі дорогу заступили гори. Із сходу на південь — від вершини Канюка аж до Погару — протягнувся хребет, через який могли проповзти хіба що звірині путівці, й неподалік села Краснополя прикуцнув в ущелині над гомінкою Манявкою, ніби ліктями сперся на гірські приступи, тихий монастир.

Високий мур обгородив святу місцину — гірську фортецю, залишивши для вхожих вузьку, залізом ковану хвіртку.

Сивий Козак спішився. Єпіфаній постукав.

— Православні? — почулося з дитинця.

— Православні.

Рипнула хвіртка, старий чернець в островерхому клобуку кивнув:

— Проходьте… Служба Божа править у Воздвиженській церкві.

Церковця була маленька, немов капличка, вміщалося в ній усього кілька десятків прочан, які навколішках били поклони. Мініатюрний іконостас дихав старожитністю— пам’ятав він, напевно, засновника Скиту Манявського Йова Княгиницького; храм прикрашали розп’яття, на яких страждали мученики з обличчям опришків; до гробу Господнього, гуцульським візерунком різьбленого, припадала на іконі Божа Мати в кожушку й шальовій хустці. А високо вгорі синіла баня, яка не мала дна і єдналася з небом.

Сивий Козак опустив повіки на більма; склавши руки долонями докупи, звів їх угору й німо наклав помсту на ворогів — іншої молитви він не знав… Єпіфаній, леліючи в душі неспізнане досі блаженство й передчуваючи кінець своєї спокути, прошепотів:

— Мій це Храм…

Він схилив у поклоні голову й побачив перед собою кам’яну плиту з написом: «Гетьман Іван Виговськм і із села Руда, що біля Стрия». Плита була прозора, крізь неї проглядав сумний лик гетьмана, знайомий із козацької літографії. Єпіфаній викликав його, розстріляного поляками під Корсунем, із небуття, воскрешав заблука- ного у визвольних змаганнях між двома ворожими силами гетьмана і виправдовував: «Ні, не можна було тобі йти з Москвою. Москва, що осягала науку державності в монгольському рабстві, не розуміє душі вільної людини… Нині ще не розуміє. Може, й настане час, коли московський народ вивільниться від диявольського наслання зверхності й неповаги до народів, яких собі підкорив… Можливо, будемо ми колись торгувати — кожен своїм достатком, обмінюватися книгами й витворами митців, але тільки тоді, коли витруїться з нашої історії й слід про підданство Богдана в Переяславі, і зрозуміють московити, як довго й марно були вони знаряддям насильства в руках знавіснілих самодержців… Ти перший виступив проти невірного зговору і за це винагороджений: спочиваєш на клаптику української землі, де ще бореться народ проти неволі. І хай твоє останнє пристановище стане Храмом моєї душі».

Священик правив Службу Божу, мова молитов була наближена до української, й це додавало святковості й урочистості.

Єпіфаній вдивлявся в надгробну плиту й бачив уже крізь неї не лик Виговського, а засланого в турецьку чужину Пилипа Орлика, який говорив:

«Я задав тобі покуту, отче, і ти сповнив її, осмисливши початок нашої відвічної боротьби. Вільний уже єси віл гріха. Та не вільний іще від нього наш народ. Тож, ставши чистим, як голуб, йди між людей і навертай Словом людські душі до правди. Ось Мамай полишив тебе в храмі, нема вже його поруч з тобою. Чуєш — лунає клич від Грофи до Погара: «До зброї!» А зброя продана, зброя складена в новій і останній Січі біля села Покровського до стіп орди, яка готова і далі вбивати нас в ім’я своєї божевільної ідеї всесвітнього панування, і ніколи не прагнутиме вона спокути за вчинене… Не чує наш народ гірського кличу, тому йди його будити. Повертай до матірного лона людські серця, заполонені ордою, — та не силою, не криком, не ганьбленням: затуркані і ущерблені душі пригрій мудрим і ласкавим словом. Бери мій Закон і заходь з ним у кожну хату, землянку, вертеп, проповідуй гірдість за свій край, за його жертовне прагнення до волі, за добро до ближніх, за власну гідність. А уздрівши помислом своїм кожну людину на Україні й кожну пригорнувши до свого серця, переконаєшся, що не так уже й багато в кас холопів і яничарів… Стою на погарищі Запорізької Січі над річкою Кам’янкою, молюся над могилою лицаря Волі Костя Гордієнка й плачу над долею мого довірливого й незрячого народу…»