Роман Іваничук - Орда

Єпіфаній слухав заворожено і не міг збагнути, в який край потрапив, що та розлога степова пісня, яка діймала тугою, пестила слух, сльозу витискала й заколисувала, враз потрощилась, покромсалась і завихорилася у фейерверках звуків? Чи тут ще Україна?

Музика невгавала, була вона невтомна й вічна, музики на п’ятачку землі самобутньо зливалися із своїми інструментами, стримано кивали головами до такту і все голосніше вимоцовували звуки.

А люд ніби й не чув: метушився на базарі, приглядався до товару, що лежав просто на землі біля ніг збутників; подався на торг і Єпіфаній, та все випитував, як що називається, бо такого краму ще ніде не бачив: були тут килими й ліжники, кептарі й запаски, різьблені шкатулки й коники із сиру, бриндза й тягуча гуслянка в бербеницях, стоси кукурудзяних малаїв і чорної афини в бочівочках…

Люд приглядався до товару й наразі ніхто не купував нічого, немов чогось очікував; продавці припрошували ласкаво–запобігливою мовою, що була таки українською, але від степової відрізнялася багатьма словами і тональністю, — що ж це за кран, куди потрапив Єпіфаній?

Та враз музика стихла, наче з переляку: на ближніх відрогах Грофи, над видолиною, поставали велетні в довгих сардаках, виквітчаних на комірах волічковими басарунками, у постолах і вишиваних камашах, у чорних кресанах з голубими павами і з крісами на плечах.

Вони підняли ген до неба довгі труби, притулили денця до уст — і затремтіло над горами тужливе курликання, довго воно не змовкало, а коли вщухло, запала над долиною святкова тиша, і люди заніміли в очікуванні несподіванки.

Й вона сталася. Велетні, поклавши долі трембіти, зійшли з горбів, поскладали в курені кріси, вихопили з-за чересів бартки, зчепили їх лезами над головами, дзенькнули ними, аж іскри посипалися, а тоді вдарила музика до танцю.

Велетні побралися за плечі, почали розганяти коло: задуднів притуп, затіпала танцюристами трясунка, й барвистий людський обруч закрутився в шалених обертах то ліворуч, то праворуч, і не стало видно постатей; обруч стиснув музикантів ще дужче докупи, і тільки чутно було вигуки: «Раз–два, а прибий, раз–два, ще такий!»

Довго крутився розшалілий аркан — чи то втоми велетні не знають? — та враз утихла музика, ніби струни обірвалися, сопілки потріскали від натуги, а бубновим квач зламався; поставали легіні, піт градом котився з їхніх лиць, бартки за череси позакладали, розбирали кріси з куренів й вирушали з базару, не чекаючи дяки; ніби виконали тут свій обов’язок, потішивши танцем народ, а далі в них важливіша справа — йдуть воювати з ворогами.

Зупинив їх Єпіфаній, простягнувши вперед руки:

— Хто ви: угри, чехи, волохи чи дияволи?

— Опришки, святий отче! — відповіли хором.

— Православні, католики, протестанти чи погани?

— Українці, отче!

Єпіфаній з подивом і захватом дивився услід опришкам, які зникали в синій ущелині, та замість радості туга скоробила його душу. Чи то від думки, що над Дніпром заникло буйне лицарство і козаки підневольними гречкосіями стали, чи від усвідомлення, яке в цю мить прийшло до Єпіфанія: поділилась Україна на дві, а може, й більше часток, і кожна згодом знатиме тільки свій п’ятачок землі й лише своє життя на ній, — десь буде легше коротати дні в ярмі, а десь важче, та вроздріб волі ніхто не здобуде, і неминуче настане той час, коли, задивлені у себе, увірувані у свою красу й силу, змалюють і опришки, простору широкого не зріючи, — велетні ж бо можуть виростати тільки на Великій Землі.

А люди на базарі вже іншу знайшли собі розвагу: тісним колом обступили дивного для них й не баченого, видно, в цих краях музиканта, який сидів, підігнувши під себе ноги, й перебирав пальцями на багатострунному інструменті. Над ним нахилив голову буйний гнідий кінь; з тімені музиканта звисав, чіпляючись за вухо, сивий чуб; був музикант одягнутий у червоний жупан, а очі мав заплющені, й тому, що не бачив Єпіфаній сповненого люті й гідності погляду бандуриста, — не міг упевнитись, що це був той самий сивий козак Мамай, якого він послав від імені Пилипа Орлика в Кам’янську Січ.

Стояв народ, заслухавшись у дивні перебори звуків на бандурі й речитативний тихий спів, схожий на поминальну молитву.

— Гей, у стороні чужій над морем синім та на білому камені сидить останній український гетьман, ім’ям Орла звеличений, рясні сльози проливає і словами квилить-проклинає:

«Мої вельце ласковії приятелі і браття, пане отамане кошовий і все Низове товариство! Будучи в далеких од ваших мостей одлеглих краях, одобралем ту непотішну вістку, же вашмость добрі молодці забули присягу свою — послідньої крові не жаловати, поки не будете до своїх первобитних прав і вольностей повернуті і од незносного ярма московського освободжені. Тепер, коли на виповнення тої присяги настав час, коли король французький, з’єднавшись з королем гішпанським, проти Москви праведную войну виказав, коли войсько польское і литовское на коні проти Москви всіли, далисте вашмость добрі молодці, звестись московськими хитрими обіцянками…»