Роман Іваничук - Орда

— Від кого?

— Там чорна сила! — показав прочанин рукою на захід.

— Чорніша, ніж ваша?

— Исчадие ада!

— Ось тобі віз і перевіз, — зітхнув Єпіфаній. — У всіх вас, без винятку, розбивається розум об мур месіанської облуди, навіть у тих, які бачать її злочинність, як тільки мова заходить про право іншого народу на волю. І в цьому ваше горе: через жадобу володіти чужими землями своєї знайти не можете. Ви —як ті сліпці, що навпомацки йдуть завжди вперед, не зріючи перед собою горизонту: не бачите, де кінчається ваш і починається чужий. Але ж не бачите теж і провалля, в яке неминуче вийдете, йдучи наосліп. Здеріть із віч своїх більма!

— Несила наша. Видно, Бог вибрав нас для зла…

— Увесь народ? Не може цього бути!

— Хто питає в народу? У нас є цар…

Втім прочани, не дійшовши до Христовоздвиженської церкви, що біля Далеких печер, загомоніли, зашептался, і дивний, як для святого місця, рокіт пронісся над юрбою: із притвору церкви вийшов високий, із сивою кучерявою борідкою свяшенослужитель у білому клобуку.

— Це ж архімандрит, — промовив Єпіфаній до кустратого прочанина. — Чого ж вони?..

— Юда, — відказав прочанин. — Окаянний Аллілуй, слуга Антихриста. Це ж він спалив древлехранилище… І стародавні розписи в печерах кислотою витравив — щоб і в помині не було слави предків.

Єпіфаній запримітив на шиї архімандрита не панагію, а царський орден Андрія Первозванного, рясу ж прикрашали генеральські аксельбанти.

— Царські нагороди понавішував! — прошепотів прочанин.

Аллілуй з ненавистю поглядав на лахмітних прочан, що перегородили йому дорогу і впівголоса вимовляли:

— Юда, Юда, Юда…

— Розступись, царство хама… вашу мать! —гаркнув по–солдатськи архімандрит, пробираючись крізь натовп, а люди розступалися не так із страху, як з боязні діткнутися до ряси христопродавця.

— І ви йдете до нього на молитву? — спитав із подивом Єпіфаній прочанина.

— Ми йдемо наблизитись до Бога… Я вчений розкольник, я проклинаю антихриста–царя і молюся за свій народ — єдину і неподільну Русь.

«Боже, як глибоко запав ординський дух у народ!» — думав Єпіфаній, вибираючись із юрби.

Перед величчю Успенського собору схилив голову, та поки встиг осінити себе хрестом, побачив біля своїх ніг гранітну плиту і зжахнувся, прочитавши на ній ім’я Василя Кочубея.

— Господи, — прошепотів, — і це теж твій допуст, що на святому місці канонізують зрадників і донощиків?.. Ні–ні, не мій це храм!

І подався з Печерська до Хрещатого узвозу, щоб вийти на Поділ.

…Зміліла свята Почайна, непомітно спливає по білій ріні у Дніпро, обмиваючи Щекавицю. І думає, зупинившись над нею, Єпіфаній, що його час, який він так скупо визначив для себе і всього свого народу, розпочався не тоді, коли дерев’яні ідоли, зневажені, осміяні й кинуті у ріку, попливли попід кручі до нинішньої Видубеччини, де Даждьбогові внуки, сподіваючись іще на чудо, благали безсилих ідолів, щоб вони видибали з води… Час його розпочався до того, як люди, вперше зрозумівши своє безсилля, витесали з тисових окорінків божків на свою подобу, наділивши їх вищою рятівною силою, — час його розпочався ще тоді, коли тут розкололася земля, утворивши дві гори, названі потім Киселівською і Щекавицькою, і на рівнину, яку люди згодом назвали Подолом, потекла чиста сльоза землі.

Я вічний тут. Я існую в категорії. Є і в ній завжди зостануся. Нема такої сили на світі, яка могла б перемістити мене і мій вічний народ в категорію БУЛО, позбавивши нас перспективи БУДЕ. Ми йдемо в безупинному поході часу —горді, мудрі і з нашим Богом, а за нами дріботять, підбігають і губляться в невідомості тіні тиранів.

Стою обличчям до Дніпра і в душі викохую його образ, щоб піти з ним у далеку дорогу. А дорога та, немов обвід персня, кінця немає, а дорога та — через кожне місто, село, хутір на Україні, через душі і серця кожної людини — і всім треба вкрапити у свідомість, відбити, вирізьбити в ній образ благословенного Дніпра, до якого збіглись обидві половини великого простору України, вчепилися за ного береги, а діти української землі прокладають через нього мости і кладки і тягнуться зобабіч, щоб за руки взятись і триматись цупко — назавжди в Будуччині.

Так було, так є і так буде.

Позаду Подольського узгір’я підвелася в небо Андріївська гора, на якій колись первозванний апостол провістив благодать на київських горах, ліворуч — ніби корабель на якорі, яким щоденно вирушає у мандрівку до людей, стоїть Академія, а довкруж неї — церкви и монастирі, крамниці й ринки, і многолюддя, і торги, і сварки, і братання… Єпіфаній стоїть біля старого сонячного годинника, дивиться на колонаду Академії і просить долю, щоб вийшов з неї той, якого він, зневірений, нині на пораду кличе, — професор богословія Антоній Простибог. улюблений учитель і приятель, який умів не тільки вірити, а й розуміти віру. Так потрібна Єпіфанієві в цю мить його наукаІ