Роман Іваничук - Орда

— Отож вони, — перервав чоловік жінчину мову, — оголосили на сході народові: «Воля всім, Бога нема, і кари Господньої не буде — валіть церкви». І люди повалили. Слабші розібрали тріски на паливо, бо сутужно в нас із дровами, а хто сильніший — взяв колоди на підвалини для хати, дилиння ж розібрали на курники. А золоту чашу взяли малі люди і п’ють з неї оковиту, яку ми їм варимо… Отак і живемо без Бога і лучче нам, бо кари Божої не боїмося і не ждемо, тож з самого ранку п’ємо горілку. І добре нам…

— У горілці свого бога знайшли, — сказала жінка.

— Коли це з вами сталося? — не міг йняти віри Єпіфаній, що за його відсутність — таж не так багато часу проминуло, як він покинув Україну, всього кілька літ — не залишилося у краю церков, люди віру втратили і молитви забули…

Та згадав, як горів Батурин, орда храми розвалювала, а на дзвіниці, з котрої благовіст скликав колись людей на богослужения, дригали ніжками замордовані діти, і Бог на це дивився, дозволяв, терпів таку бузувірську наругу — то чи ж насправді є він на світі й чи не х тієї причини, що його нема, витруїлись колись з Єпіфанієвої пам’яті молитви, а їх місце посіли брудні прокльони? А ці люди — хіба менше бачили горя, ніж він?

І все-таки, не маючи сил повірити в таку безпросвітну пустку людських душ, в таке чорне провалля людської пам’яті, перепитав:

— Коли це з вами трапилося?

— Що Бога забули? А його немає, правду кажуть малі люди. Бо якби був, то чи зміг би дивитися на плавучі шибениці, що випливали з Десни, і мов примари тягнулися одна за одною вниз по Дніпру, трупи на них висіли, і чорне гайвороння об’їдало їх до костей. А прибиті цвяхами до дошок козаки ще живі…

— І ніхто їх не рятував? — спитав Єпіфаній з боязкою надією, що може-таки хтось один знайшовся сміливий і кинувся на порятунок ще живій розп’ятій людині.

— А ти б порятував? Ти б порятував?! —заярився мужик і, вмить приглушивши густими вусами голос, прошепотів: — Я сам дивився на об’їдені рибами кістяки, а вдавав, що не бачу, — всюди вешталися драгуни, та й свої донесли б, якби хтось посмів поховати по–християн- ськи трупи. Ні, не врятував і не ховав — боявся…. Та якби був на світі Бог, то хоч би страх у нас відняв… Ну, скажи, ти б рятував? —з такою ж надією, як тільки–но Єпіфаній, допитувався тепер мужик.

— Усі мусять покутувати, — проказав чернець.

— Всі не будуть, — махнув рукою мужик. — Хто захоче пхати здорову голову під Євангеліє? Хіба що один такий з’явиться — аби за всіх… Та дарма, часи спаси- телів минули. Нема Бога!

…Єпіфаній прибився до другого села — і там церкви не було, і в третьому, і в десятому не знайшов. Всюдн розмовляли пошепки, ніхто Бога не хотів знати, по неділях від досвідку до вечора пили оковиту і лежали п’яні в садках, придорожніх ровах, а то й просто на дорозі, і ніхто не мав найменшої охоти протестувати проти такого життя. Карликів Єпіфаній ніде не бачив, ніхто справити не вмів, чи то боявся, де вони живуть, проте всі виконували їх волю, спущену на сільських здоровил-гайдуків, скорялись їм бездумно й покірно, цілий тиждень тяжко гарували, а в п’яну неділю дякували малим людям за щасливе і радісне життя, за можливість безтурботно жити і не натруджувати мозок.

Аж у одній слободі Єпіфаній таки побачив карликів. Були вони подібні, мов діти однієї матері, і навіть гайдуки, які служили в них, набирали кретинічних рис обличчя, уподібнюючись до карликів, маленькі люди мали самовпевнений вигляд, вони надувались, приндилися, надолужували тим недостаток зросту, дивилися на людей холодними, ніби слюдою покритими очима, з яких не просвічувалися ні гнів, ні жалість…

Збіглися карлики, мов мишва, до двору гречкосія, який не сплатив подушного; сховавшись за тином, обступили двір, а у дворі їхні гайдуки — відгодовані гевали в шароварах, якими землю замітали, та з козацькими оселедцями — забирали все, що заздріли: худобу, знаряддя, хліб. Потім пригнали з села мужиків і звеліли їм все те везти і нести в сотенний двір; мужики старалися справно виконувати наказ гайдуків, ще й зловтішалися й насміхалися з дурного господаря, який замінив вигоду покори на каригідний бунт.

А господар вивів з хати шестеро дітей і жінку, знайшов у повітці заржавілу шаблю і, постинавши їм голови, закричав:

— Дайте квиток, розбійники, рівно сім душ випало з вашого рахунку!

Не пам’ятав Єпіфаній, скільки сіл обминув після цього трафунку, боячись показатися на очі людям, яким так зручно стало жити в неволі, що й бунтаря осміяли, а потім схвально гули, споглядаючи, як гайдуки з козацькими чубами закували непокірного в кайдани і віддали карликам — аби він більше не порушував їхнього спокою, не відбирав від них п’яних неділь, коли можна спочивати во хмелю весь день, замість того, щоб вистоювати на молитві в храмі.