Роман Іваничук - Орда

«Коли в самодержавних державах заховується хвалебний порядок, який самі самодержавці ведуть перед своєю присутністю, кладучи без заборони своє зізволення на спільні міністрів та радників рішення, чому б у вільнім народі не мав би бути збережений такий добрий порядок, який був у Запорозькому війську при гетьманах, згідно з давніми правами та вольностями? Через самодержавство, невластиве гетьманському урядуванню, виросли числені в нашому війську незлагоди, розорення прав та вольностей, посполите утяження. Отож ми постановили при елекції його вельможності гетьмана таке право, яке має бути збережене в Запорозькому війську, що з усіма генеральними особами має радитися ясновельможний гетьман про цілісність Вітчизни, про її загальне добро, і нічого без їхнього дозволу й поради не зачинати своєю приватною владою, не встановлювати і до завершення не приводити…»

Й далі звучали слова найсправедливішого в нинішньому світі Закону; Єпіфаній квапився чимдуж перейти степ і запопасти слободу чи город, над якими підносяться зелені бані величних храмів із золотими хрестами, і він, увійшовши в храм через захристіє, стане на амвон і проголосить перед многолюддям слова правди — для козаків і посполитих, козацьких удів і осиротілих дітей, і люд, у бидлості перебуваючи, визволиться враз від ницості своєї й переміниться в народ, готовий до людського життя на волі. А тоді до Єпіфанія прийде прощення, і він з багатоголосим хором проспіває священний кант «Благословен гряди во ім’я Господнє, слава во вишніх!»

Так думав Єпіфаній, долаючи степ, поки на обрії не завиднілося безверхе село без храму.

— Де ваша церква? — спитав у поселян, які чомусь розмовляли пошепки і, пригощаючи обідом, оглядалися боязко на двері й вікна, наче страхалися, що хтось нежданно увірветься до хати, забере з–перед носа гостя миску та ще й спитає господаря, чому годує зайду з великої дороги, не спитавши на це дозволу в сільських властей.

— Згоріла церква, — прошепотіла закутана понад самі брови в чорну хустку молодиця.

Її висмоктане очікуванням якоїсь біди обличчя пожолобилось у скорботі, вона хотіла ще договорити, та цитьнув на неї чоловік, в якого вуса закривали рота, наче кляп, щоб не міг і слова вимовити, й молодиця, сидячи на лаві, опустила на груди голову, покірно зітхнувши. Проказала по хвилі:

— Не було в нас церкви…

— Як так — не було? —здивувався Єпіфаній. — Чи ж то ви басурмени або віровідступники?

— Хіба тобі, монаше, не все одно? — пропустив крізь густі чорні вуса чоловік, і голос його звучав глухо, мов у черевовіщуна. — Не було й квит. їж собі та й годі.

Єпіфаній відклав ложку — страва більше в рот не йшла.

— Спасибі, що нагодували, — підвівся з-за столу. — Піду шукати село, де є храм, бо проповідувати слово правди маю… А де ви молитеся, вінчаєтеся, дітей хрестите?

— Дай спокій, чоловіче добрий, — розгорнув вуса чоловік, і голос його став звучніший. — Бога нема, то й не молимося… Нема Бога! —аж скрикнув господар, немов переконував себе самого в безбожництві.

— Де нема Бога, там диявол панує! — сахнувся Єпіфаній, злякавшись слів господаря, які вдарили в його серце докором, що й сам так не раз думав у хвилини розпачу. Він ступив назадгузь до порога, щоб полишити дім, де живуть переконані попихачі Антихриста, щоб не мати з ними спілки, та підвівся господар, схопив Єпіфанія за плече рукою, потряс і спитав:

— Аз якого ти краю йдеш, що знаєш Бога? Коли він десь і є, то не в нас, і не каламуть нашого спокою. Без Бога лучче: кару маємо людську, то чи ж іще Божої нам потрібно? Он повне село консистентів з пістолями, шаблями і нагайками — спонуку до праці маємо, робимо з ранку до ночі, годуємо їх, немов прірву, але й самим залишається щось за зуби покласти. А вже щоб церкву побудувати, попа утримувати та ще й на Боже дати — то нема звідки. Тому нам краще без Бога.

— І живете, як тварі?

— А ми тварі і є… Віл чи корова, собака та й черв земний — хіба вони моляться Богу? А живуть… Ти не шукай у нашому краю храму, в жодному селі нема. Де орда спалила — татарська, шведська, московська, а де люди з наказу порозбирали церкви на дрова.

— З чийого наказу?

Підвівши голову, тихо заговорила жінка:

— Гнався князь Меншиков до Переволочної за Мазепою… а щоб його кості розтягли вовки по світу, анафема, анафема Мазепі проклятомуі—забулькотіли прокляття в горлі жінки, ніби вона спрадавна завчила, що ім’я покійного гетьмана без прокляття згадувати не вільно, і, вимовивши його, мов віруючий молитву перед обідом, спокійно продовжувала: —Гнався Меншиков за Мазепою, щоб скарати його лютою смертю, а потім Правобережжям на Польщу йшов — і полишав за собою в селах консистентів — таких малих, мов дітей, людців, озброєних іграшковими шаблями й рушницями, ті шаблі не рубають, рушниці не стріляють, та мають вони ще й нагайки — справжні дротяні, тому люди їх бояться гірше драгунів. Вони позаймали хати, плюють людям в обличчя, сідають на мужиків верхи і поганяють, справляючи собі забави, а люди їм коряться, немов бугаї, яких ведуть хлопчаки за кільця, вправлені у ніздрі. А хто відганяється від них, того гуртом обступають, мов оси, видряпуються на плечі, висмикують чуби… Все вже перебачив наш люд, а такого ще ні, то й скорився: і податки платимо, і низько кланяємося, аж до землі, щоб могли у вічі карликові заглянути…