Роман Іваничук - МАЛЬВИ

— Хмельницький програв час, — промовив нарешті хан, не вірячи в правоту своїх слів (чи ж то повинен знати ширінський бей ханські прожекти?), — але війна триває і ми не виходимо з гри. Де проїхало переднє колесо арби, там мусить пройти і заднє. Я хочу від тебе, Алтане, тридцять тисяч добірних воїнів. Мені потрібне таке військо, яке б перевищувало польське і козацьке, разом узяті. Щоб я міг диктувати умови будь-якій стороні. Ти приведеш їх до Карасубазара не пізніше, як через два тижні. І не зловживай моїм терпінням, бею. Я відплачу тобі сповна — за добро а чи за зло.

— Вай харин 173, — відповів тихо ширінський бей, заслоняючись від гострого погляду хана хмаркою диму.

Наприкінці травня Хмельницький, залишивши під Бердичевом сімнадцять зібраних полків, вирушив у супроводі кропивенського полковника Филона Джеджалія і миргородського Матвія Гладкого та кількох сотень козаків назустріч ханові — за Умань, до Чорного лісу.

Іслам-Гірей уже чекав гетьмана із стотисячним військом, прибувши сюди з Перекопу давно знайомим Чорним шляхом. Через Інгулець, Інгул, Синюху йшли буджацькі й джамбуйлуцькі ногаї у вивернених баранячих тулупах і шапках, гірські тати в строкатих кафтанах із сагайдаками за плечима, довгочубі, схожі на козаків, черкеси у високих білих папахах і шість тисяч румелійських яничарів. Ішли втоптаним шляхом, не звертаючи навіть до близьких сіл, — залізною була рука хана, що йшов на з'єднання з гетьманом по лядський ясир.

Два дні відпочивали, поки прийшов гетьманський почет.

Заторохтіли тамбурини, запищали гуслі і зурни — виїхав із табору хан, одягнений по-бойовому: в шоломі з гострим наконечником і в кольчузі. Поруч із обох боків — калга Крим-Гірей і нурредин Казі-Гірей, а позаду кінний відділ сейменів.

Вдарили довбиші в литаври, засурмили сурми — наближався до хана Хмельницький у горностаєвій мантії, тримаючи в руці булаву, обсипану дорогоцінним камінням, поруч — полковники.

Поклонився гетьман, хан милостиво опустив повіки, та не надовго вистачило пихатості. Воїн, що звик до сідла, а не до трону, мірявся з, ворогом і спільником не вишуканими фразами, а мечем або ж торгом, тож запитав нахмурений і неприступний:

— Що отримають мої лицарі за рать?

— Крим заселиш ляхами, — коротко відповів Хмельницький.

Було в цій відповіді стільки впевненості в перемозі, стільки сили продзвеніло в голосі гетьмана, що стрепенувся хан, і захоплення, а разом якийсь острах чутно діткнулися його. Він глипнув спідлоба на гетьмана: перед ним стояв не той Хмельницький, що просив у нього допомоги в Бахчисараї — маловідомий сотник і капітан низових берлатників у Дюнкерку. Вождь великої держави, що раптом виросла на руїнах пошарпаної шляхтою Речі Посполитої, визнаний світом переможець не допомоги тепер просить, а пропонує плату за спілку. І згадав Іслам-Гірей Замостя: що було б, якби він став над Віслою? На мить уявив собі козацького самовладця, який діткнувся одним плечем Московітії, а другим Пруссії, спершись спиною об Швецію, напирає дужими грудьми на Причорномор'я, витісняє з Диких степів джамбуйлуцьку і буджацьку орди і простягає руку до Перекопу. Кришаться, мов мурашкова купина, замки Оркапу, розтулюється жменя, щоб затиснути Крим... Примружив очі і спитав різко:

— А коли не дістанеш ляхів, чим платитимеш?

— Нема такої сили тепер на світі, щоб могла встояти перед нашою, хане, — відповів Хмельницький і в цю мить перехопив гарячий погляд білявого ханського воїна. Пломінь палахкотів у його очах, захоплення малювалося на обличчі, воїн весь подався вперед, ніби зважувався перейти відстань між ханським почтом і гетьманським. Хмельницький скупо осміхнувся з-під вусів, і сеймен спаленів.

Хан повернув коня і рушив до табору. Джеджалій нахилився до гетьмана.

— Гетьмане, ти, бачу, помітив того білявого парубійка. Я пам'ятаю його з Бахчисарая, то наш паросток. Він може нам знадобитися.

— То лицар, Филоне, а не земноплаз. Із погляду прочитав, що лицар. Такі двом панам не служать.

Ішов невиданий похід через Бердичів двома берегами Случі на Староконстянтинів. Попереду брацлавський полк Данила Нечая, п'ятнадцять полків ішли з Хмельницьким, позаду Матвій Гладкий, а на флангах татари. Стугоніла земля, і затьмилося сонце, і комета всі десять ночей на небі являлася. Утікала шляхта до Збаража і встигла замкнутися в замку перед святом Петра і Павла.

Бились день, бились другий... Ой, чи то буде твоя Україна, Хмельницький, а чи твоя наруга?