- Мамо, бачиш, — марила Мальва, тремтіла, билася, скрикувала в мами на руках, — скаче на коні каїш-башак 84, в нього роги на голові і, замість ніг, козлячі копита.
— Цить, дитино, цить, це не башак, це добрий чоловік, він дасть тобі молока.
— Мамо, я нині не молилася. Он біжать по полю злі джини, то не овечки, мамо, то оджу 85! Вони по мене йдуть, бо я сьогодні не молилася.
До подорожніх прискакав на легкому румаку хлопчик-татарин у сірому доломані, в кудлатій баранячій шапці.
— Сабаних хайр олсун 86! — гукнув із сідла, до якого ніби приріс і тільки міг нагнутися, щоб приглянутися до людей, які чогось блукають безлюдним степом. — Хто ви такі і куди йдете?
На сухому лиці юного чабана, в його глибоких палаючих очах Марія впізнала риси тих самих диких ординців, що гнали її з України до Кафи, тих, чиє серце не здригнеться ні від плачу, ні від крові. Але цей не мав ні шаблі, ні лука, які дають людині право сваволити, і, мабуть, тому він був звичайним, людяним. Суворо закроєні уста і пряме підборіддя свідчили про мужність і одчайдушність. Якби в нього в руці був не карбач, яким він шмагає волів чи верблюдів, а аркан, можливо, він зв'язав би ним жінку й дитину, щоб потім продати на ринку в Карасубазарі — бо зразу побачив, що не татари вони. Але він був пастух, а не воїн, його змалку вчили відрізняти людей від худоби, ніколи не доводилося юнакові поганяти їх разом.
Чабан зіскочив з коня, подав дитині бурдюк із кумисом.
— Пий, гюзель.
Мальва жадібно припала до бурдюка, цілющий напій повернув їй дрібку сили, привиди зникли з-перед очей, дівчинка кволо осміхнулась до пастуха:
— Алла раз олсун, дост ака 87.
Парубок дзвінко засміявся.
— Дивись, яка з неї татарочка! А звідки ти, мала гяурко?
Мальвині очі наповнились страхом, вона згадала, як у Кафі кидали в них хлопчаки каміння, обзиваючи цим словом. Обхопила маму за шию, залебеділа:
— Я не гяурка, не гяурка!
— Ти не бійся, — пастух погладив її по колінцях. — Християни, мусульмани — люди, чого ти плачеш?
— Я не гяурка, я мусульманка, — не вгавала Мальва.
Юнак допитливо глянув на Марію. Вона опустила руку з бурдюком, промовила:
— Так, вона мусульманка.
— І ти? — недовірливо придивлявся чабан до слов'янського обличчя жінки.
Промовчала.
— Спасибі тобі, добрий хлопче, — сказала по хвилині. — Ми йдемо в Бахчисарай. Продай нам бурдюк кумису на дорогу і трохи каймаку 88. Гроші в нас є.
Тим часом під'їхала двоколісна, крита повстю кантара. Воли ліниво зупинилися перед своїм проводирем. Крізь діряве шатро виглядала молода жінка в чадрі. З-під плоскодонної шапочки, вишитої золотом, спадали змійками на плечі тоненькі косички. Чорні очі пильно зиркали крізь проріз у чадрі.
Нам по дорозі, промовив парубок до Марії. Ми йдемо з худобою на яйли Бабургану і Чатирдагу. Сідай, підвеземо. Фатіма, — повернув голову до молодої татарки, — помісти їх в кантарі.
Такої ласки і доброти Марія не сподівалася від татарина. Кланялася парубкові, зворушена до сліз, розгублена.
В душній кантарі поруч із Фатімою сидів, спершись плечем на в'юки, старший чоловік. Він підвівся, дав місце подорожнім. Марія тихо привіталася, хотіла осміхнутися до жінки, але та суворо дивилася на неї і не відповіла на привітання.
— Мені аби дитина трохи відпочила, — мовила винувато. — Ми недовго будемо вам заважати.
Татарка мовчала, переводячи суворий погляд із матері на дочку. Старий крекнув у кулак, пробурмотів:
— Не говори до неї, вона німа.
Гірко вразило Марію нещастя молодої жінки
— Від уродження? — спитала.
— Та ні... Коли була ще маленькою, як от твоя, ми кочували за Перекопом степами Узухри 89. Одного дня на наші кочовища напав Сагайдак із козаками. Палили і різали все живе. Я заховався у траві, а жінку мою, маму Фатіми, замучили в дитини на очах. Були б і їй голівку розтрощили, та не побачили за бебехами. Мову відібрало... Відтоді гяурів божевільне ненавидить, а це й дивиться, чи ви не з тих.
Спазма пробігла в Марії горлом.
— Ні, ні, — заперечила, натягаючи яшмак нижче підборіддя, — ми... ми з Кафи. В Бахчисарай до рідних вибралися...
Старий глянув на Марію спідлоба, пронизливо, і від цього погляду нудотна млість розслабила тіло. «Пропали ми, — подумала. — Він не вірить».
А той хлопець, хто він вам? — спитала Марія, намагаючись бути спокійною.
Син мій. Від іншої жінки Недолугий якийсь. Брати його пішли на невірних, а він із вівцями. До шаблі і торкнутися не хоче... А воювати мусимо. Турки женуть по ясир, голод завжди дошкуляє, козаки не дають спокою...
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу