А Льонцю, яка йшла з монахом, перестрів Барон і почав домагатися, щоб пішла з ним. Бо чому не має піти з ним повія, коли в нього е гроші; повія, яка не хоче йти з клієнтом, сама заперечує своє ремесло, і її слід позбавляти заробітку. Вона може торгуватися, але не йти не має права, бо для чого тоді повії взагалі?
Барон відштовхнув монаха і, брязкаючи в одній руці срібними монетами, другою тягнув до себе Льонцю. Та що це таке: можна ще якось зрозуміти Рогатинця, котрий не захотів піти з ним випити на людях, але ти, вулична шльондро, як смієш відмовлятися піти зі мною, Бароном?
Льонця вихопилася від Блазія і плюнула йому в обличчя.
— Зі всіма піду, зі всіма! Так, це моя робота і мій хліб, але з тобою, продажна скотино, ніколи!
Патер Лятерна просіяв, коли до каплиці тихо увійшла жадана дівиця. Він молитовно склав руки, та, спам'ятавшись, що за таке богу не дякують, опустив їх, чортові ж дякувати не треба, той сам собі бере плату, коли настане речинець; голодний, вимучений цілорічною повздержливістю отець кинувся до Льонці, та враз згадав свій обов'язок перед архієпископом, і рятівна думка осінила його мозок.
— Поїдеш зараз зі мною!
— А хіба не тут? — скривилася втомлена Льонця.
— Ні, не тут, не тут, на Високий Замок поїдемо — на шабаш!
— Святий отче, що ви говорите? — засміялася Льонця. — Який це гріх — священній особі їхати на шабаш!
— Гріх? — махнув рукою Лятерна. — Їх ексцеленція Соліковський ще двадцять років тому випросив у папи відпущення всіх гріхів членам нашого ордену! Я тебе представлю на зборах братства Магдалини як прозелітку [54] [54] Навернена з язичництва.
. Їдемо швидше!
— Боже мій, — прошепотіла Льонця, — це й справді може таке бути... Всіх зверху донизу обплутала нечиста сила... Всюди шабаш, всюди шабаш... Отче! — скрикнула. — Я не поїду, я боюся...
— Deminus tecum! [55] [55] Бог з тобою (лат.)
—зареготав Лятерна, і дівчина жахнулася, побачивши сатанинський оскал його зубів.
Сьогодні Барон зовсім підупав на дусі: з ним не хоче розмовляти навіть повія. Це вже кінець...
Вчора, коли Рогатннець відмовився піти випити з Антохом на людях, а Антипко натякнув, що на його місці сидить вже хтось інший, він ще раз вернувся до пивниці Корнякта і за столиком, призначеним для нього, побачив шевця, який колись настільки був змалів, що міг поміститися в чортовій кишені. Тепер швець, нормальний зростом, сидів на Бароновому місці, цідив з кухля пиво — те саме пиво, яке досі призначалося тільки для Барона, і заїдав вудженою рибою; вираз шевцевого обличчя був пихатий, незалежний, зверхній — достоту такий, як у Блазія, коли він ще ходив у ласці; запекла мозок думка — коли ж, у який мент утратив він ту ласку, адже ще недавно здавалося, що вона стала тривкою, справжньою, вічною. Одне втішило його: він побачив, що у шевця почорнів передній зуб — почав псуватися його переємник, почав і зогниє!
Антох вийшов з пивниці, немов побитий пес, швець удав, що не впізнає його, шинкарка, яка ще нині вранці приязно посміхалася, відвернула голову, — це ж йому й сюди вже закрито дорогу, а куди дітися? Барон мав іще гроші, він згадав про Льонцю, найкращу у Львові повію, й пішов на Руську, щоб утішитися у своєму горі, забутися, вчора й нині шукав її, знайшов, а тепер плентався обпльований, задвірками Краківського передмістя, смутно відчуваючи, що гине, ніхто вже йому не допоможе, а мозок далі золила думка: де ж я так жорстоко спіткнувся?
Злочинця знайшов — усе йшло якнайкраще. Його запросили на бал до кам'яниці Гуттера. Він сидів за столом на чільному місці й ніхто не перебивав його п'яних викриків...
Може, за те, що впізнав Льонцю і спричинився до скандалу? Але ж цього хотів Кампіан і, зрештою, Бялоскурських не покарали... Після страти Дратви Барон довго не появлявся в місті, надто роз'юшився народ; невже тоді цей швець, який нині посів Баронове місце, запосяг ласки в Антипа? Ні, не тоді, це сталося пізніше, позаминулого року. Блазій згадав... На Високому Замку засідало братство Магдалини. Підпиле панство реготало, казилося, ніхто вже нікого не слухав, Антипко ж захотів виголосити тост за Люцнфера, він так і сказав до Барона: «Хочу випити за Люцифера, він же дозволив мені нині побути в цьому товаристві». — «Де ж той Люцифер?» — запитав Барон. «А зараз побачиш». Антипко двічі підводився, та голос його губився в содомському рейваху. Чорта взяло зло: таж ви без мене ні кроку ступити не можете, а на кожному кроці зневажаєте? — він напустив на панство ману (Барон бачив, як чорт страшно вибалушив очі), усі враз замовкли і з відкритими ротами сиділи і стояли хто де був, це виглядало дуже смішно: Антипко виголошував довгий тост, Соліковський чомусь дуже вдоволено потакував головою, а вельможні мусили слухати з потворно викривленими ротами. Барон не стримався й зареготав. І якби не цей регіт, ніхто б і не помітив чортівського жарту, тепер глянули один на одного і жахнулися: стид який!
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу