Роман Іваничук - Манускрипт з вулиці Руської

З манускрипта

Суперіор львівського єзуїтського дому і ректор колегії патер Лятерна мусив би хіба розірватися на кілька частин, щоб справитися з усім, що випало йому зробити сьогоднішнього дня.

Студіозуси роз'їжджалися по домах, кожного, а їх більше трьохсот, треба було окремо напутити й благословити, головно — дітей схизматів, які на вакації поверталися до своїх родинних гнізд, бо може лучитися й таке, що цілий рік упертої отцівської праці над шліфуванням заражених схизмою душ піде нанівець за два місяці перебування спудея в домашньому оточенні.

Їх, схизматів, небагато в колегії, зате розмова з ними довга. Два схоласти з ремісників, які перейшли на католицтво, щоб утриматися в цехах, і один — новіцій — Зіновій із Одеська, син урядника Михайла Хмеля — той служив донедавна в Станіслава Жолкевського у Жовкві, а після того, як донька гетьмана Софія вийшла заміж за одеського старосту Яна Даниловича, перейшов на службу до Одеська.

За цього спудея патер до сьогодні був спокійний. Виховання в замках польного гетьмана, засновника єзуїтської колегії у Львові, і його зятя, котрий вклав немалу суму золотих у фундуш будівництва єзуїтського костьолу, відповідало загалом догмам ордену Ісуса. Тепер же Лятерна задумався: чи не надто швидко заспокоївся? Хто зна, що ховається у душі Михайла Хмеля — за поштивою посмішкою, за послужливими манерами, а відомо ж бо ще: жона його з простих ратаїв, ні краплі шляхетської крові не має. Може, старостинський урядник спритно маскується?

Цей сумнів зродився в патера Лятерни сьогодні. Зіновій, слухняний і старанний, правда, мовчазний і досить скритний, перед тим, як сісти у бричку біля батька, покірно вислухав повчання, попрощався, поцілував ректора в руку. Бричка рушила, Михайло Хмель чемно покивував патерові головою, син же не оглянувся ні разу, наче для нього раптом, під опікою батька, перестала існувати колегія з її правилами, наукою, дисципліною.

«Восени слід за нього взятися пильніше, — замітив патер. — Чи не виростає часом вовченя у лігві лиса?»

Будинок колегії спорожнів аж перед вечором, уже минула та година, коли Лятерна мав прибути на збори братства Магдалинн: у Соліковського чомусь зіпсувався настрій після «смоленської баталії» на Ринку і він забажав його скрасити в товаристві членів таємного братства на Високому Замку — в колишній резиденції Бялоскурських.

Студіозуси роз'їхалися й розійшлися; уже міг би патер Лятерна веліти запрягати фаетон — на збори братства Магдалини ніколи не пізно, сановні братчики як зійдуться, то засідають до світання. Багато залів, кімнат і зовсім відлюдних кутків у замку — там є де проводити гуртові наради з питань релігії й політики, відпочивати й веселитися при вині й розходитися потім у самотні келії для інтимних бесід з молодими братськими жіночками.

Патеру Лятерні конче треба приїхати на Високий Замок, тим більше тепер, коли вирішується питання створить чи не створить генерал ордену Аквавіва єзуїтську провінцію на Україні, а якщо створить, то кого призначить провінціалом, — усе залежить від Соліковського, архієпископ же на старість став дразливим, він потрактує відсутність ректора колегії як особисту зневагу. Треба скоритися, бо не здихає, треба улесливо посміхатися, підхвалювати і зрештою миритися з тим, що стара порхавка завжди забирає для духовного напутствія найкращу католичку.

І сталося ж так, що за кілька хвилин перед тим, як прийшов від архієпископа посланець з запрошенням прибути на Високий Замок, він, Лятерна, зімлілий од гріховних бажань, послав ченця привести у спорожнілий будинок колегії прекрасну Льонцю, найкращу з львівських дівиць, з якою він, не боячись тепер свідків, утішиться після праведних трудів.

Монах барився, а Лятерна сушив собі голову над тим, як поєднати обов'язок перед архієпископом із власним бажанням. Він думав про ту могутню чортівську силу, незмірне сильнішу від божої, яка перестерігає навіть найправеднішого праведника на кожному кроці. А втім, божі й пекельні сили настільки міцно зв'язані між собою, що одна без одної просто існувати не можуть. Нема гріха — нема покути, не стане пекла — навіщо тоді рай? Не буде борделів і шинків — для чого костьоли, які повинні відвертати віруючих від цих закладів; за що діставали б духовні особи плату, якби не мусили відпускати людям гріхи; що робили б сповідники пап, орденських генералів, інквізиторів, єпископів, архімандритів, якби не було чортівської спокуси? А вона всюди: тільки-но дзвін задзвонить — чорт присипляє монаха, вночі ж спати не дає. Тримає монах під час проповіді на холоді руку, щоб не заснути, — чорт же кусає, мов блоха, поки чернець не засуне руку під рясу й не захропе. Чорт залізає у шлунок під час посту, збуджуючи чортівський апетит, чіпляється за ноги, коли треба йти до роботи, влізає в мозок — будить заздрість і жадобу, вселяється у бренну плоть і спонукує до прелюбодійства... Чорт нині підіслав до патера Лятерни прекрасну Льонцю, і патер, нетерпляче очікуючи її, дивується всемогій нечистій силі і дякує їй за той гріх, що станеться, і в пам'яті відшукує найпромовистіші молитви, якими відмолить цей свій гріх.