Роман Іваничук - Манускрипт з вулиці Руської

У великодну ж неділю він дав про себе гучно знати, а двома роками пізніше так прославився на весь Львів, що шевці про нього навіть пісні склали.

А почалося все з того, що цієї ж таки провесни потрапила Дратві до рук книжечка «Гармонія», — польською мовою написана, а він, яко чоловік письменний, почав її читати, не глянувши, хто написав, і, дійшовши до слів: «...противники унії — не духовні особи, а ремесний люд, которий, покинувши дратву й шило і привласнивши собі уряд пастирський, письмо боже шельмують, справжніх пастирів соромотять», — вельми обурився, тоді ж подивився на обкладинку і геть отетерів: автором книжки був Іпатій Потій. Мало того, що цього русина-відступника проклинали всі православні й Дратва — теж, додалася в цю мить до посполитої ненависті ще й своя особиста: поганцю, нас же примусили покинути дратву й шило, а ти іще й ганьбиш, і плюгавиш мене — майстра, до якого колись, будучи берестейським каштеляном, слугу присилав з просьбою пошити для «свого» пана сап'янові чоботи руського крою з витяжними халявами.

Тож сидів Пилип Дратва на Ринку за скринькою, з шевським крамом, думав про оту погану книжицю і додумався до такого, що аж самому моторошно стало: хто більше винен у русинській біді — польські пани чи таки свої?

І ось у цей мент з подвір'я архієпископської резиденції вихопилися коні, запряжені у фаетон, у фаетоні — цибатий священик у чорній сутані, і хтось сказав до Пилипа:

— Он як жене, занюхав, що Балабан помирає...

— Хто — занюхав? — запитав Дратва у сусіда.

— А ти не чув? Новий митрополит київський, Потій, приїхав на єпископство наше уніата ставити.

Пилип мерщій замкнув скриньку, побіг на Руську і, мов оглашенннй, бігав з двора у двір, волаючи:

— На Юрську гору! На Юрську гору! Церкву рятувати!

...Високий довгобразий Іпатій Потій зігнувся дугою над ложем, на якому під сніжно-білою периною згасав львівський владика і екзарх Гедеон Балабан. Тяжкі корчі в животі вже більше тижня зводили його тіло, лікарі були безпорадними, хвороба висмоктала колись рум'яне, мов у м'ясника, обличчя, і тепер воно, худеньке й вутле, визирало з-під перини, геть закрите сивою густою бородою, і тільки очі, вперті й великі, не змінилися. Гедеон мав ще ясний розум, він передумував усі свої діла і вчинки, важив їх на шальках совісті — покоробленої, скрученої, перетертої, але ще не зовсім утраченої, і відчував, що вона мовби очищається від накипу злості, заздрості, честолюбства, стає тією первісною, з якою він колись, сповнений благочестивих і для України потрібних намірів, займав єпископський престол на святоюрській горі.

Візит Потія вельми здивував його й насторожив. Він ще не знав, що з ласки Петра Скарги Іпатій призначений київським митрополитом, і цей, їдучи з Володимира-Волинського до матері городів руських, завернув до Львова, довідавшись про хворобу Балабана. Не знав, але й нічого доброго від Потія не чекав, тому наставився не згоджуватися на жодні його намовляння: єпископ перед обличчям смерті не бажав наново засмічувати своє сумління плодами нечестивих спокус.

Потій стояв біля узголів'я і, молитовне склавши руки, півголосом вимовляв п'ятдесятий псалом за здравіє єпископа, не виминаючи при тому погляду Балабана, в якому тяжіли задавнена злість на підступного собрата і нинішня погорда до зрадника.

— Я вас не кликав, превелебний отче, чого ви хочете? — тихо спитав Балабан.

— Господь осінив мене тривожним чуттям, брате, — відказав Потій. — У сію мить, після якої ви, бо всі ми в ласці божій, можете стати перед найсправедливішим судом, маєте іще змогу опам'ятатися і останнім своїм словом викупити гріх перед апостольською церквою.

Втім, відчинилися двері: до єпископського покою увійшов Юрій Рогатинець і ректор школи Іван Борецький. Потій скосив поглядом, він упізнав братського сеньйора, потім глянув на єпископа; Балабан примружив очі, наче й не замітив пришельців, і проказав:

— Говоріть, говоріть... Я їх не кликав, та вони, певне, як і ви, стривожилися недобрим чуттям... Невже я нині помру?

— На все воля господа, — продовжував Потій, не звертаючи уваги на братчиків, проте голос його став різкішим. — Підпишіть акт унії, отче. Зробіть богоугодне діло, і я, розгрішаючи вас, зніму анафему, митрополитом Рогозою утверджену.

— А я не прийняв тієї анафеми, — відказав Балабан, — я правив своєю єпархією, ви ж знаєте. У нас мир з братством, просвітив господь наші голови й лють уйняв. Вони визнали мене екзархом, я ж більше не заважаю їм, бо часу на те не маю... Усі свої останні сили віддав справі книгопечатания і щасливий єсьм, що уздрів іще мої дітища, які віддаю православній церкві — «Служебник» стрятинський і «Учительное євангеліє» крилоське... А яким правом ви, превелебний, можете зняти з мене ту анафему? Я знаю, що Рогоза упокоївся, невже вам віддали митрополичий жезл?