Роман Іваничук - Манускрипт з вулиці Руської

Між Львовом і Винниками — гора, поросла густим лісом, а на вершині з-поміж сосон прозирає сіра голова Чортової скелі, і здається жінці, що теплий вітер доносить звідти густий запах материнки.

Із-за гори, з міста, долинає приглушений людський рев, чутно постріли; спокійного обличчя жінки торкається тривога, вона, згинаючись у низьких дверях, виходить з хати і хистка, мов коноплина, довго стоїть на подвір'ї, вдивляючись у бік Личакова, звідки повинен надійти нині—бо ж неділя — її Марко-школяр. Жура щораз густішою тінню лягає на лице, та враз воно прояснюється — чутно дрібний і лункий тупіт на горбі, жінка впізнає: ніхто так твердо й густо не біжить по землі, тільки її син.

— Марку!

— Я, мамо! — У хлопчика розхристане русяве волосся, сірі очі іскряться, в нього знову якась радість, — боже, скільки радості у тих дітей. — А ви чого такі?.. Там стріляли не по-справжньому, а тільки так, для забави. Такий замок горів! А за жовнірів переодягли простих, як нас у школі для різдвяної вистави... Мамо, а завтра в нас остання молитва, ректор сказав, і я вже буду дома ціле літо.

— Поможеш мені на гуральні, я така недужа...

— Поможу! Але мамо... я вам ще не казав. Ми як тоді билися з єзуїтами... Та ви не бійтеся, ми вічно б'ємося... То один з них не бився, я підскочив до нього, а він як не крикне по-нашому: «Не підступай, бо вб'ю!» А я кажу: «То якого ти дідька тут, коли єси русин?» Він відвернув голову, а потім наздогнав мене і мовить: «Я з Одеська, мій тато в старости служить, а я маю дикого коня». А потім ми потоваришували з Зіновієм, тільки йому не дозволяють до нас ходити, то ми потаємно. Я нині бачив його, він ішов з новіціями до колегії, я підбіг до нього, а він шепнув: «Поїдемо завтра до Одеська, тато бричкою за мною приїде». Мамо, я вам усеньке літо буду помагати, лише пустіть мене поглянути на дикого коня.

— Як ти торохтиш, Марку... І що там ти ще бачив, у городі?

— Таж кажу, замок з дощок горів... А спочатку здавався справжнім. І жовніри воювали, ніби в полі. Але то все забава... А потім пана Рогатинця, провізора нашої школи, бачив. Він стояв біля вікна Абрекової, розмовляв із старою...

— О боже, — прошепотіла жінка і зімкнула очі. — І про що?

— А я не слухав, стояв на другому боці вулиці... Та Абрекова завжди у вікні сидить, вона, кажуть, відьма — ворожить, нашіптує...

— Не вір тому, Марку... Нема відьом на Руській... А він, пан Рогатинець, який?

— А ви вже колись питали... Сивий, суворий, але ми його не боїмося. Він живе у шкільному будинку, одного разу завів нас із Зіновієм у свою кімнату, і таке сідло нам красне показав, і сагайдак, а Зіновій як скрикне: «Воно б моєму коневі пасувало!» Нічого не відказав на те пан провізор, лишень спохмурнів... А нині побачив мене і каже: «А чого ви з Зіновієм не заходите?» І пішов собі...

— Він добрий чоловік...

— Звідки ви знаєте?

— Мусить бути добрим, коли науку вам дає.

— Ну, мамо, то ви мене пустите з Зіновієм в Олесько? Він завтра вранці вільний, їхній ректор спудеїв відправляє, а його аж у обід. Після сніданку чекатиме на мене біля нашої школи. Мамо...

— Пущу, синку, пущу. Тобі ж треба подивитися на вільного коня. Аякже...

... — Не сходиться лінія серця з лінією натуральною, пане Юрію, — похитала головою Абрекова. — Не світить вам любов, не віднайдете її... — Вона притулилася лицем до підвіконня і прошепотіла ледь чутно: — О, скажіть мені, люди добрі, де моя Гізя?

Шевця Пилипа Дратву колись знали у Львові всї, а нині тільки дехто. Він продавав на Ринку цвяхи, смолу, шевські ножі та інше причандалля, і мало хто пізнавав у ньому колишнього сеньйора цеху, славного майстра, який робив найкращі сап'янці, і якби мав сто рук, то був би взув, напевно, ціле місто. Знав його добре лише Лисий Мацько: Пилип у всі неділі й свята заходив до його пивниці, сідав за столик у темному кутку, однак ніколи не пив, ні з ким не розмовляв і все думав, думав. А про що — те нікого не обходило, він залишав на столі гроша за посидне, і Мацько був з того вдоволений, хоча й задумувався інколи: чого приходить Дратва до корчми, коли й кухля ніколи до губ не піднесе, і їсти не замовить.