Роман Іваничук - Манускрипт з вулиці Руської

Антох уже й не витирав спітнілого обличчя, тільки для чогось то розстібав, то застібав сіренького каптана; на нього, слава богу, ніхто не звертав уваги, він обережно повернув голову вправо і трохи заспокоївся, побачивши шинквас, за яким стояла пишна молодиця в чепчику й запитливо поглядала на дивного клієнта.

Аптоха зрушило з місця, він підійшов до ляди; хтось казав йому, що посполитим не дозволено тут сідати за стіл, а навстоячки дають випити. Тільки .ж дорожнеча яка... Але Антох мав гроші — процент за продані книги, йому нині не було їх шкода, а хоч би й пошкодував, то відступати було нікуди. Блазій поклонився молодиці в чепчику й мовчав, а вона щораз суворіше дивилася на нього. Антох уже готовий був утікати, він навіть подумав у цю мить, що якби йому вдалося вийти звідси цілим, то зайшов би до Лисого Мацька і напився б до чортиків і ніколи сюди більше не заглянув би. Та було пізно: він згадав — на своє лихо чи на щастя — чорта, і ось з-за колони, що посередині зали підпирала стелю, вийшов пан у високих довгих штанях і високому капелюсі.

— О, поклін вам, пане Блазій! — вигукнув пан, і Антох упізнав чорта. І хоч зустріч з ним була такою недоречною після споглядання ангела небесного, все-таки увійшла в його душу полегша, мов прохолодний легіт у спеку. Хоч воно й нечиста сила, але таки сила — не посміє тепер шинкарка вигнати його. — Сідайте біля мене, ось тут, — запросив чорт. — Ви, наскільки пам'ятаю, полюбляєте іспанський алікант... Пані Марисю, принесіть нам сулію аліканту!

Блазій балушив очі на чорта: той сам із зизуватими очима, гачкуватим носом і гострою рудою борідкою. Антох крадькома позирав на його ноги, але штани прикривали їх аж до долівки; чорт помітив погляд Блазія, посміхнувся і, наливаючи в пугарі вина, спитав:

— Ну, то як удався візит до його священства Балабана?

— О господи... — склав три пальці Антох, щоб перехреститися, та вмить зміркував, що як чорт щезне, то його, Блазія, виженуть з-за стола, він опустив руку й мовив з гідністю: — Ангел божий показав мені туди дорогу, пане Антипе.

— Чи ж я не говорив вам колись, що все суще на світі — чисте й нечисте, святе і грішне — існує з повеління бога? Випийте...

Антох завагався, треба ж берегтися, щоб не пропити чортові душу, але згадав, що має гроші, він сам за себе розплатиться, і вихилив пугар. Божественний напиток розлився по всьому тілу, дійшов до голови, до ніг, до кінчиків пальців; Антох почав сміливішати, випив ще, відсунув пугар і, реготнувши, плеснув чорта долонею по плечу.

— А щоб тебе чорт побрав!

Йому стало добре, цей дідько навіть досить милий, і що він може Антохові вдіяти, коли у нього свята служба у глави православної єпархії! Антипко криво посміхнувся одним кутиком рота.

— Тебе побере, це вже видно, — сказав, помітивши, що в Антоха чорніє вже другий зуб. — Тільки ти не квапся покидати Рогатинця, маєш час...

— Ге, ти багато знаєш, але не все. Я... Ану наливай, чорте, коли вже запросив мене за стіл. О-о, досить. Ххе-е, благодать! Я того Рогатинця... Нічого не маю проти нього, він теж так, як і я, за віру православну, але пихи його не можу перенести. На самого єпископа підняв руку, то як це так: за віру православну і — проти православного єпископа? Га? То я ключ від скарбниці, чуєш, братський ключ передам його священству, а він має кого послати, щоб скарб той, з єпископської пастви зібраний, святій церкві віддати...

— О, це цікаво, — примружився чорт. — Але ти все одно не квапся і з цим, Антоху... — Він кивнув Блазієві, щоб той нахилився, і щось прошепотів йому до вуха.

Блазій довго дивився на чорта каламутними очима, ніби не розумів, що той йому сказав, потім стенув плечима.

— Папу щоб визнав? А яке діло чортам до папи і взагалі до церкви?

— Який ти дурний... Де нема ксьондзів, попів, там і чортів не буває. У світі, Антоху, все створено за образом і подобієм господнім. Король подібний до бога, ти ж на болотного чорта схожий. Бог створив пекло, щоб людей карати, а королі — тюрми. Хіба львівський кат не служить старості, хіба староста може без нього обійтися? Ну, а що не сидить з ним за одним столом, то й ми не сидимо з папою, навіть з архієпископом — ні.

— Та воно ніби так, — намагався второпати чортову мову Блазій. — Але чому ти тоді не за патріарха?

— Таж вони туркам служать або ж Москві. А ми в Речі Посполитій живемо. І твій Балабан — теж. А Польща — під папським зверхництвом. Тож мусять і Балабан, і всі православні єпископи зрозуміти, що не турецький і не московський хліб вони їдять! — уже сердився чорт. — А ти чиє вино п'єш?