Роман Іваничук - Манускрипт з вулиці Руської

«Вимаже мене із списків... Мене — першого фундатора братства? А то яким правом? І чому ти, чому саме ти, а не хтось інший взяв у братстві верх? Чому не я? Не така сама голова, не такі руки, не така кров тече в моїх жилах? Хто ти єси, що на самого єпископа замахнувся? На православного єпископа, господи мій! А мене до злодіїв прирівняв... Сам злочинець — церкву нашу русинську руйнуєш! Ісусе Христе! — зойкнув Блазій, усвідомивши в цю мить, що не за гроші болить його душа, а за віру. — Діво Маріє, — розпалював він себе, — таж за неї, віру Христову, святі мученики гинули на шибеницях і в темницях... Апостоле Павле, тебе ж повісили вверх ногами і ти не розкаявся, не відступив, а я, мізерний хрущ, пішов за боговідступниками, за антихристами!»

Антох аж підбігав, так хотілося чим швидше допасти до руки владики і стати першим слугою й захисником православного єпископа.

«Мене злодієм назвав! То я стану ним, та не для своєї користі — для блага святої церкви!» — зблиснула враз у голові Блазія спасенна думка, і він таки побіг, обливаючись потом.

Єпископ з недовірою й тінню гидливості в очах приглядався до парубійка, якого тільки що бачив у товаристві Рогатинця.

— Ваше священство, — припав Антох мокрими губами до руки Балабана, — дозвольте служити вам вірою і правдою...

— Чому це чиниш? — висмикнув руку Балабан.

— Єретицьке то зборище, душу свою погублю!

— Праведна думка осінила тебе, мій сину, але звідки я можу знати, що не зрадиш так само й мене?

— Я доведу... Господь підказав мені, коли я біг до вас, зляканий безоднею свого гріха. Ключ від скарбниці вам передам...

— Сатана... — аж затрусився єпископ. — І ти смієш мені говорити про таку послугу? Та як ти зважився хоча б помислити, що я візьму його з твоїх рук?!

— А я на тацю... на тацю церковному служці покладу... — опустив очі Блазій. — За четвертину, ваше священство, жити якось треба...

— Диявол! — просичав Балабан. — Іди пріч, не оскверняй мого порога! На тацю він...

— Саме так, владико, на тацю...

— Тьфу на вас, смердяї! Та у вас не гріх і красти...

— Я це саме подумав, коли біг сюди.

— Ну йди вже, йди... Тільки затям — за восьмину.

З відчуттям полегші, ніби висповідався і запричащався, вертався Антох з Юрської гори.

Миколаю-угоднику, а я помислював чортові запродати душу... Рівноапостольські Космо й Дем'яне, а я подумував про католицтво!.. Віру славну православну зрадити... Блазій хрестився і проказував уголос «Отче наш». Церкві русинській буде служити Антох, чуєш, поганий Рогатинцю? А вас з торбами, з торбами на Клепарів, голодранці!

Того дня Блазій зробив відчайдушний крок: він вирішив зайти до пивниці Корнякта. Давно марив: колись таки переступить той заповітний поріг, за яким бенкетує вищий світ, і хоч погляне і розповість потім комусь, у розповідях додумає, примножить свою втіху, але ні разу не міг зважитися й підступити близько до пишної брами, над порталом якої розкошували каріатиди. Йдучи з Ринку на Руську, він обгинав ратушу, щоб хоча трошки наблизитись до заказаного місця, і з душевною скрухою тюпав до Лисого Мацька. Нині ж, пройнятий почуттям гідності й самоповаги, — адже служить не простакові Рогатинцеві, а самому владиці, — рішуче попрямував до брами Корняктового палацу.

Біля самого порога стало до млості страшно: з-під балкона дивилися на нього, насмішливо й глузливо, каріатиди, і стерпнула спина в Антоха — а що, коли у сутінних кутах подвір'я стоять слуги, які виштовхають його на вулицю, ще й поб'ють?

Йому тепер згадалося, з якою впевненістю й незалежністю він заходив до «Браги» або ж до корчми Лисого Мацька; Антох у цю мить пожалів, що зважився на такий нерозсудливий крок, — кожен знай своє місце під небом, — але переміг хвилевий страх і зневіру, як не нині, то вже ніколи не переступить самого себе, і життя його залишиться таким, як було... Ну, ще один крок, ще, ще, Блазію, і ти вже не будеш більше Блазієм, а кимось зовсім іншим, переможи себе, не прій, напусти гідності на своє обличчя!

Наліво — сходи вниз, це ж до того підвалу, до тієї обітованої пивниці, ось зійди чотирма східками, діткнися до дверей, натисни злегка. О царице небесна, двері немовби самі відчинилися нарозтвір, не рипнувши навіть, і вже Антох стоїть у підвальному залі на викладеній різнокольоровими плитками долівці. Вікон у пив'ярні немає, а ясно, мов надворі, сотні свічок горять у химерних канделябрах і павуках, стіни завішані шпалерами, на яких виткані дивовижні звірі, дубові столи вишикувалися один за одним у глибину залу, біля столів стільці, за столами — панове. Які ж пишні, в атласах і кармазинах панове, обличчя в них спокійні й безпечні — хто це: купці, посли, лавники, райці, а може, серед них сидить сам бургомістр, сам староста, сам архієпископ?