Адриан Кащенко - Борці за правду

Скрик вибився з грудей молодої жінки… Вона зразу розпізнала, що то були за люди, бо вони були їй рідні, близькі, а нудьга й муки їхні були їй зрозумілі, бо вона й сама їх колись зазнала… То були бранці — невольники з України.

— Як? — скрикнула Марина, — бранці з України?

— З України! — одповів їй євнух, не гадаючи, що тим робить ханову велику прикрість. — Це ще тільки передня валка. Кажуть, що їх, як сарани женуть!

— Не може бути! Це ж наші спільники!

— Гяури хіба можуть бути спільциками правовірних? — говорив необачний євнух, задивляючись разом з тим на гнівну красу ханської жінки. — Гяури тільки істнують на те, щоб працювати на нас, правовірних.

— Привертай коней у праву руку, до дівчат! — сказала Марина.

— На що ж до них? — схаменувся євнух. — Тобі не годиться ні з ким стороннім розмовляти!

— Я буду з ними розмовляти! — власно сказала Марина. — Привертай!.. А як ні, то я злізу з ридвана і піду до них пішки!

— Зглянься на Бога! — злякано скрикнув євнух. — Ти схотіла, щоб мені одрубали голову?

— Підвертай! — вже з серцем скрикиула Марина.

Євнух штовхнув візника, щоб той підвернув ридвана до бранців, а сам обернувся до Марини й сказав нишком:

— Тільки гляди не хвались старшому євнухові, або ханові, бо буде і мені й тобі лихо.

Марина не слухала його, бо вся уп'ялася очима у бранців. Ридван спинився біля купи дівчат.

— Звідкіля ви, дівчаточки? — спитала Марина.

Дівчата здивовано поглядали одна на одну: татарка заговорила до них по українському.

— Не дивуйте на мене, сестрички… Я така ж бранка, як і ви… Скажіть, звідкіля ви.

— З Бугу річки! Зпід Ладижина! — почулися голоси.

— Боже Милосердний! — скрикнула Марина з жахом. — Землячки ж ви мої рідні! Як же вас побрато у неволю, коли у гетьмана з ханом спілка?

— Добра спілка! — почулося з натовпу чоловіків. — Нема чого говорити!

Марина глянула на голос і побачила поміж бранцями селянами молодого козака у темносиній військовій чумарці.

— Побила нас лихая година і покарав Господь за тую спілку з бусурманами, — говорив козак. — Хан зрадив нас. Покинув Хмельницького самого полякам на поталу та ще й зруйнував усе Поділля й Надбужжя. Де кого захопили татари, чи селянина, чи козака, всіх погнали сюди. А в мене ж сироти дома… тройко маленьких дітей!… Хто їх нагодує!..

Марина відкинулася на зад ридвану. Ридання забило їй дух, і вона зомліла. Прочуняла вона аж тоді, коли ридван котився вже далеко від Альми. Тут ридання вибилося в ханської жінки і, загорнувшись з очами у своє біле запинало, вона билася у руках своєї вірної служниці.

Тихо та сумно було надвечір у покоях Марини. Вона не мала сили бачити сьогодня хана і листом його сповістила про те, що хвора і не може його привітати… Вона за ввесь день нічого не їла й сиділа ввесь час на софі мовчки.

Астара не турбувала її, щоб дати серцю переболіти, а тільки часто навідувалася подивитись, чи не треба їй чого. Коли вона заглянула у покій смерком, Марина спинила її.

— Сядь, Астарочко, тут біля мене!…

Астара сіла біля її ніг.

— Він повинен вмерти, Астаро!… - пошепки сказала Марина.

— Хто, Газізю?

— Той, хто дурив мене… Хто зрадив Україну і вигубив безліч моїх земляків… ти знаєш хто…

— Заспокойся, доне моя. Хіба з того поможеться?

— Ні, я не заспокоюся, поки він буде живий! Як! Подарувати поганцеві те, що він зрадою вбив мій дівочий вінок? Грався моїм коханням… Тішився моїм тілом? Коли я віддалася йому, то ти знаєш — зробила те заради волі рідної країни; коли б же я знала, що він порушить слово, то я тричі б прийняла смерть, а не опаганила б себе з ним! Зрозумій, що тільки недавно, прибувши з походу, він брехав мені, а я йняла йому віри… Я цілувала його у руку… дякувала… милувала… А, та що й говорить?.. цього знущання над собою я неподарую!

Марина перевела дух і грізно, зиркаючи очима, повела далі:

— Він повинен вмерти… і ти, моя єдина пораднице, мені допоможеш. Не один раз уже ти служила мені вірні служби, послужи, може, востаннє. Оддячити або заплатити тобі я не маю чим: все, що у мене є — не моє. Та чи й є що такого, щоб тобі було потрібне?

— Твоя ласка мені потрібна, моє серденько! Тільки одна твоя ласка і більше нічого!

— Я вся твоя, Астарочко. Скажи: коли б тебе, дівчину, хтось принадив і одурив, ти подарувала б йому те?

— О, ні! Циганки того не дарують. Я помстилася б люто!

— Ну, от і у мене таке ж серце. Так ти мені допоможеш? Ти знаєш всякі зілля, то певно знаєш і отрутні.