Усім було ясно, що надходить час розрахунків між народами. Одне тільки могло непокоїти уми, а саме, чи в висліді прийде визволення.
Вони, що зібралися в цілій домівці, були свідомі цього, що дотеперішня чинність, хоч яка небезпечна і жертвенна, була дрібною у порівнянні з майбутніми днями. В цих останніх тривожних місяцях вони відчували тягар прийдешніх завдань, але з тим їхні лиця променіли гордістю: вони раділи перспективою дальших ще могутніших змагань.
Тільки Роман спокійно, як завжди, давав накази. Говорив тихим рішучим голосом, і Марко з подивом глядів на цього юнака з червонавими відтінками в ясному волоссі, що їх мережило сонячне проміння, на шляхетні риси лиця, на його тонкі нервові пальці.
З другої кімнати почувся сміх і дзенькіт тарелів.
Вони говорили далі про війну. Марко аж ніяк не уявляв собі її перебігу і висліду. Не мав у цій справі ясного погляду. Знав тільки, що діяти треба без уваги на дійсність і на прогнози майбутнього, закритого зичливою природою перед людиною.
Зібрані радили, падали слова нервозні і слова спокійні, але усіх огорнула нетерпеливість близьких переживань Хтось рідний кермував акцією. Край засипали листівки, в яких говорилося про визволення, про недалекий розвал займанців, про зміни в будові світу, про упадок царства тьми на сході. При пультах викладових зал молодь оплескувала гострі слова Дмитра, що роками гартував душі юнацтва і дав їм пізнання невгнутої волі і твердого чину. В інших залах худий ясноволосий провідник фронтовиків закликав бути обережними і остерігав одчайдухів перед фантомами і поезією в житті і кидав клич: єдність і зброя.
- Хто йде добровільно на Підгір’я?
Марко завважив, що після цього гострого запиту настала тиша і тільки з дальших кімнат чути було шепіт господарів, які не хотіли перешкоджати нарадам. Аж тепер зрозумів велич тих людей і тих постатей історичного часу. Вони вміли рішати в непевному, і ця непевність не тривожила їхніх замірів. Те саме враження відбирав Марко в різних часах свого життя. Були тоді інші засоби й інші ситуації, але завдання, покладені людині, викликали такі самі відрухи. Час ішов, час збирав з собою постаті, з них оставався тільки спомин, але незмінною залишалася людина з її душевним хвилюванням, з тими самими переживаннями.
З дивною насолодою пробіг Марко своє життя: він полюбив час. Так, як люблять його усі люди. Мабуть тому, що час забирає з собою в невідому путь частинку з нас самих, а в дарі залишає нам спомин.
Петро був блідий, ці наради залишали на ньому незатерте враження. Сидів у м’якому кріслі напівлежачи і курив папіроску.
Це була Його власна кімната в домі його родичів, де він учився до іспитів і де відбувалися тайні збори. Петро зголосився перший піти у розвідку на Підгір’я і тепер слухав умовного плану акції. Зосередження сил має відбутися на Підгір’ї. Там приготовано вже все, створено бази для харчування збройних сил. Вирішено користати з припасів сільськогосподарських організацій, виряд доповнити, роззброюючи військові відділи займанців.
Дбайливі списки гарнізонів і захованих там припасів були готові. Заряджено поготівля до означеного дня. Коли до того часу не буде наказів, незамітно відкликати поготівля, розбрестися по краю і ждати нових припоручень.
Так, отже, і над ними зависла непевність. Політичні договори світових імперій наглядно виявляли уже, що царство тьми охопить і західні землі. Ніхто не знав, що станеться, але потрібно готовитися на всі можливі випадки.
Петро дивився на Марка. Заприязнився з ним тією своєрідною приязню, яка ціхує тільки молодих юнаків. Тих, що шукають душі щирої і співзвучної.
Розходилися під вечір одинцем, не знаючи, чи стрінуться ще в житті, чи дочекаються здійснення ідеї, за яку посвячували своє життя.
Останній залишився Марко. Коли збирався відходити, Петро звернувся до нього:
- Залитися в нас на вечерю. Побудемо ще трохи разом.
Марко погодився. Перейшли в їдальню і там Петро познайомив Марка з родичами.
- Почекаємо на Ірину.
- Ні, - відповів батько, - вона прийде нині пізніше. Сім’я Петра, - це були емігранти з часу визвольних змагань. До того часу вони проживали в Києві.
Нагло Марко звернувся до Петрового батька.
- Хотів би я з вами поговорити кілька хвилин, - сказав спокійно, - у двійку.
- Прошу дуже, до вечері ще час.
У вітальні Марко сів проти Петрового батька і сказав;
- Петра знаю вже майже рік. А з вами, пане інспекторе, не мав ще нагоди поговорити.
Читать дальше