Режин Дефорж - Анна Киевская

— Ця затримка дорого нам коштувала, великий князю, — сердито мовив воєвода Вишата.

— Еге ж, слід було негайно штурмувати! Гамір наростав: кожен воїн, який повернувся з тієї війни, висловлював свою думку про те, що треба було робити того дня.

— Тихо! — крикнув Володимир, підвівшись і гупнувши по столі мечем. — Тепер не слід говорити про минуле. Ми ж бо спільно ухвалили наші дії, давши так, на жаль, Костянтинові Мономахові час організувати свій захист. Згадайте, як ми відмовилися вислухати його послів. А вони наполягали, щоб ми не порушували миру, який давно вже панував між нашими країнами. Щойно стало відомо про ту нашу відмову, візантійці прогнали із столиці тисячі наших земляків разом з багатьма іншими вихідцями з північних країн, бо запідозрили їх у бажанні приєднатися до нас. Удосвіта третього дня — це була неділя — наш флот вирушив у бік Босфору. А ворожий флот стояв на якорях уздовж європейського узбережжя. Його очолювала імператорська галера пурпурового кольору, якою командував сам Костянтин. Ми провели день віч-на-віч. Надвечір візантійський імператор надіслав нам нову пропозицію укласти мир. Щоб прийняти її, я зажадав по три золотих для кожного мого дружинника. Але ми не одержали жодної відповіді. Ніч минула в чеканні. На світанку наступного дня наші судна розтяглися від одного берега бухти до другого, а греки стерегли вхід до Босфору. Якийсь час, що видався нам надто довгим, два флоти стояли на місці, погойдуючись на легких брижах. Нараз три швидкі галери попливли в наш бік. Це був сигнал для грізного штурму. Наші судна щільними рядами метнулись уперед. Наші дружинники протикали корпуси ворожих галер довгими списами, стинаючи візантійцям голови, відрубуючи їм руки й ноги, незважаючи на цілий дощ рідкого вогню, який спалив сім наших суден. Здавалося, ми ось-ось здобудемо перемогу. Коли це зі сходу налетіла небачено люта гроза з жахливим вітром. Вона здійняла такий шторм, що він викинув наші судна на скелі Кіанейських островів та на узбережжя, де вони порозбивалися. Тих наших дружинників, котрі змогли дістатися суходолу, перерізали ворожі війська, що причаїлися на обох берегах. Море було червоне від крові. Ураган розбив і моє судно; мене підібрали на судно Івана, сина Творимира. Згодом шторм ущух — так само раптово, як і здійнявся. Я наказав зібрати те, що лишилося від нашого флоту. Тікаючи від греків, ми сховалися в одній бухточці на фракійському узбережжі. Замаскувавшись, побачили, як до нас наближаються двадцять чотири галери, й напали на них. Це була жорстока, гігантська битва. Ми захопили п’ять їхніх галер, у тому числі й флагманське судно, яким командував патрицій Костянтин Каваллуріос; його було вбито, а решту суден потоплено. Загибель стількох наших дружинників так нас розгнівила, що ми повбивали всіх, хто зостався з ворожого війська живий. Мало кому вдалося втекти від нас. Після цієї перемоги ми вирушили до свого краю. Але в нас лишилося мало суден, і ми не могли посадити на них шість тисяч дружинників. І тоді ми вирішили, що частина з них піде суходолом. Я сходив із своєю дружиною на судно з болем у серці, бо мусив покинути стількох хоробрих дружинників у такому небезпечному становищі. Я вже зі сльозами на очах збирався дати наказ відпливати, коли воєвода Вишата сказав мені: «Я йду з дружиною. Якщо я виживу, то повернуся з нею, якщо загину, то разом з нею».

— Атож, саме ці слова я виголосив, — потвердив воєвода. — Ми вирушили в бік землі руської, але зайшли не далеко. Біля Варни ми наштовхнулися на переможця Мессіни — блискучого Катакалона Кекауменоса. Ми билися, мов демони, але вороже військо здолало нас завдяки своїй чисельності. Вісімсот наших дружинників потрапило до полону, і всіх їх відіслали імператорові Костянтину. Перед людським натовпом нам повиколювали очі й повідрубували долоні правої руки. їх поклали на фортечні мури Царгорода поряд із долонями, вже висхлими, бранців великої битви.

Бенкетною залою прокотився шепіт.

— Великий Ярослав уклав мир, — провадив Вишата, — і через три довгих роки греки відпустили нас до рідного краю. Анно Ярославно, тепер ви знаєте, чому в мене виколоті очі.

Анна підвелася й уклякла навколішки перед воєводою; потім узяла його скалічену руку й піднесла собі до вуст.

Вишата відтрутив її.

— Мені не потрібна твоя жалість, княжно!

— Це не жалість, воєводо Вишато, а вияв моєї пошани і вдячності, повір мені.

— Твій голос підказує мені, що ти щира дівчина. Дозволь обняти тебе.