Режин Дефорж - Анна Киевская

Анна грубо смикнула за повіддя, аж кінь став дибки. Гарцюючи від люті, він трусив гривою, але під владною рукою господині швидко заспокоївся і з піною в роті застиг на місці. Перед Анною постало місто за трьома дерев’яними огорожами, перетяте навпіл річкою Волхов, захряслою човнами, що поспішали до свого причалу. У вечірнє небо піймалися десятки стовпів диму, били дзвони й западала глибока тиша над вежами, церквами й палацами, які ще хвилю купалися в кривавому сяйві, куди ріднішому богові Перуну, ніж Богові християн, чий новий собор із п’ятьма банями, однак, височів над містом.

Крики й сміх урвали милування Анни. Її наздогнав Всеволод зі своїми дружинниками.

— Сестричко, чого ти не зачекала нас? Ти ж пообіцяла батькові, що далеко не відриватимешся від мене.

— Любий брате, ти нічого йому не скажеш, — відповіла вона лагідно, схиливши голову.

Всеволод усміхнувся, безсилий перед найвродливішою зі своїх сестер.

— Поглянь, наш брат Володимир їде нам назустріч.

Два десятки вершників, вихопившись із Київських воріт, із гучним лементом мчали до них. На пурпуровому небі вимальовувалися їхні чорні постаті.

— Можна подумати, що то мчать ангели Страшного суду, — прошепотів Всеволод.

Ярославові діти та їхні дружинники зійшлися з веселим гамором саме тієї миті, коли сонце сідало за небокрай. Здавалося, все погасло. Анна затремтіла; вона не звикла спостерігати, як догоряє день. Це була пора, коли зринали давні страхи її дитинства, коли Морана намагалася затягти чоловіків у темний закутень пекла. Хоч Анна була християнка, вона не могла забути давніх богів і лишалася переконана, що її охороняє рожаниця. Але тепер було не до вечірніх лиховісних думок. Цієї хвилини Анну переповнювала сама радість зустрічі зі старшим братом, князем міста, яке вона так любила, князем Новгорода!

Коли вони в’їхали у міські ворота, надворі вже зовсім споночіло. Смолоскипи, що їх принесли городяни, стояли перед ними осяйними миготливими шпалерами. Обабіч дерев’яного мосту, що вів за другу огорожу, стояли юнаки та дівчата в барвистих шатах, плескали в долоні, розмахували букетами квітів і радісно викрикували вітальні слова.

— Ласкаво просимо, Анно Ярославно!

— Многії літа сестрі нашого князя!

— Довгих років Володимиру Рюріковичу!

— Честь і слава київським князям!

Перед воротами третьої огорожі, над якими височіла при вході до Кремля вежа, стояли торговці й ремісники — вони також прийшли віддати шану гостям.

Не чекаючи, поки їй допоможуть, Анна спішилася й кинулась до старого в строгішому, ніж у його товаришів, убранні.

— Свейнальдре, дідусю, слава Богу, ти живий!

— А чого б я мав померти, голубко моя?! Я не хочу вирушати до наших богів, не побачивши й не пригорнувши тебе перед твоєю дорогою до далекої країни Франції.

Руки княжни відпустили шию літнього чоловіка. Свейнальдр розуміюче похитав головою.

— Гаразд, не хвилюйся, Анночко, все буде добре. Поглянь, я подумав про тебе. Те, що я зараз тобі дам, принесе тобі щастя й будитиме в тобі спогади про Новгород.

— Я ніколи не забуду Новгорода, мені для цього не потрібні ніякі подарунки!

— Я це добре знаю, та все ж таки поглянь.

Двоє служників піднесли їй скриню, на якій був зображений святий Георгій та переможений ним дракон перед кріпосними огорожами міста.

— Ой, яка вона гарна! — скрикнула Анна, піднявши віко.

Вирізьблена з моржового ікла Пречиста діва, тримаючи на одній руці маленького Ісуса, вільною рукою показувала їй на… Новгород! Нічого, анічогісінько не бракувало на цьому різьбленому образі — ні сорока двох сторожових веж, ні двадцяти шести церков, ні собору святої Софії, ні Ярославового палацу, ні перекинутого через річку моста, ні ровів, ні фортечних валів. Коли після тривалого мовчазного замилування Анна підвела голову, очі в неї блищали від сліз.

— Свейнальдре, це найкраща з речей, які ти зробив у своєму житті.

— Згоден з тобою, — просто відповів той, у кого сам візантійський імператор замовляв статуетки із слонової кістки для своїх покоїв.

— Дякую тобі. Я зроду не отримувала кращого подарунка й ніколи ще мене ніщо так не зворушувало. Знаючи, що матір Божа охороняє Новгород, мені легше буде покинути рідний край.

— Правду кажеш, дитино моя. Вирушай і нічого не бійся, наша люба вітчизна з Божою допомогою чи й без неї постоїть за себе й подолає всі небезпеки.

— Та хай це не присипляє нашу пильність, — озвався князь Володимир. — Адже нас оточують вороги, а їх ваблять багатства нашого міста.