Режин Дефорж - Анна Киевская

Анна попрощалася з синами, заплакавши й поблагословивши їх. У Філіппа щеміло серце; він шкодував, що дозволив матері вирушити в цю подорож. Він дивився на матір так, наче не бачив її дуже давно. У Філіпповій голові зринали картини його дитинства: він згадав, як одного літнього дня мати з довгим розпатланим волоссям поклала йому на голову віночок із квітів і назвала його своїм «весняним малятком», як вона, нахилившись до гриви коня, зробила йому виклик на перегонах; яка вона була гарна, як розхвилювалася й пишалась ним у день його коронування; саме задля неї він вивчив напам’ять ритуальні слова…

— Мамо рідна!.. — простогнав Філіпп, уклякши одним коліном на землю.

— Сину мій, хай вас Господь береже! Я щодня молитимусь там за вас і за прекрасну країну Францію.

Настала черга прощатися з монархами Нормандії. Матільду довелося силоміць виривати з обіймів подруги. Королева Англії так розхвилювалася, що придворні дами мусили нести її на руках.

Герцог-король підійшов до Анни й узяв її за руку. Незважаючи на свою огрядність, він спритно допоміг їй зійти на місток, що вів на палубу судна. На палубі Вільгельм уклав холодну королевину долоню в руку чоловіка з обличчям у срібній масці, в руку свого друга Рубцюватого…

— Зайчику!..

Пилип так розхвилювався, що не міг промовити й слова, він лише укляк коліном на палубу й схилив голову перед своєю віднайденою коханою.

— Зайчику, підведись, поглянь на мене… Ми тепер уже старі й вільні від будь-якого обов’язку. Бог не покарає нас за те, що ми знову зустрілися на схилі віку, — сказала Анна рідною мовою, звуки якої тішили їй серце.

— Господь Бог з великої ласки дозволив вам знову зустрітися, — сказав Вільгельм. — Скористайтесь нагодою і віддячте йому. Рицарю, я довіряю тобі даму, якій я заприсягнув чистим коханням і лишаюсь йому навіки вірним. Оберігай її від усього лихого на світі й поверни її з Божою допомогою до нас знову.

— Ваша величносте, перебрати свою даму з ваших рук для мене велика честь. Будьте певні: поки я живий, нічого поганого з нею не станеться. Клянусь Морою, яка колись вірно служила вам! — промовив Пилип, поклавши долоню на руків’я своєї шпаги.

Герцог Нормандський і король Англійський обняв чоловіка без імені й без обличчя, який був йому другом.

— Мені бракуватиме тебе, брате.

— Мені теж бракуватиме тебе.

Вільгельм востаннє вкляк перед Анною.

— Поблагословіть мене, пані, поблагословіть мене, Моро…

Він затремтів від дотику ніжних пальців, що лягли йому на чоло.

Королева цього не витримала, вона впала на руки Бланш де Шовіньї, яка з двома служницями піднялася вслід за нею на палубу.

Вільгельм зійшов з судна; місток прибрали й підняли вітрила.

Натовп на березі молився, ченці співали, єпископ Руанський, стоячи в оточенні міського духівництва, благословляв «Мору» та її пасажирів.

Підтримувана своєю супровідницею, Анна перейшла на корму й стояла там нерухомо, аж поки останній закрут Сени сховав від її очей тих, кого вона напевне вже ніколи не побачить. Та, попри сльози й щем у серці, королева відчула, як сповнюється якоюсь молодечою радістю. Вона всміхнулась.

— Ідіть відпочиньте, — сказала Бланш.

Королева пішла, не опираючись, і лягла на подушки під балдахіном, де вже стояв легкий сніданок.

— Попросіть Рицаря в масці прийти до мене.

Пилип підійшов і шанобливо вклонився.

— Сідай і поділи зі мною цей сніданок.

Якийсь час вони мовчки їли і пили приправлене прянощами вино.

— Ти радий, що знову побачиш наш рідний край?

— Радий, бо я побачу його з тобою. Але, боюсь, ти там не застанеш нічого з того, що залишила. Твого батька й матері вже немає; з твоїх братів зостався тільки великий князь Всеволод; твої друзі повмирали або роз’їхалися по світу.

— Я все це знаю. Мій брат Всеволод має дочку Янку, вона заснувала в Києві жіночий монастир. Я провідаю Новгород, а тоді, якщо на те буде воля Божа, поїду до Києва й піду в цей монастир до святої небоги, якої ще ніколи ж бачила.

— Якщо ти цього бажаєш, то я відвезу тебе до Києва й передам великому князеві.

Легкий бриз дедалі дужче підштовхував судна. Анна бачила, як на березі пропливають верхівки дерев, вона вдихала запахуще повітря літнього ранку й усе її тіло оживало; королева давно вже не почувала себе так добре, в такій гармонії з власною душею та довколишньою природою. Сам Господь благословляв цю подорож.

Анна пружно, мов дівчина, випросталася й рушила на ніс судна. «Мора» велично розтинала тиху воду. Пилип підійшов до Анни.