Юрій Мушкетик - Яса. Том 2

Вогонь шаленів, уже спалахнули обаполи, над купою хмизу звивалися язики полум’я, й густий білий дим застилав Сироватці очі, окутував його білими клубками. І враз високе вогняне пасмо вихопилося з — під Сироватчиних ніг, обійняло козака по груди. Спалахнули просмолена від нужі сорочка, і пояс, і кунтуш. Одначе Сироватка не скочив на землю. Він стояв і горів, як свічка. Душа козача летіла до Бога, а серце — до Великого Лугу, до маленької слободи Драбинівки, до людей, до України.

Ополудні троє козаків під’їхали до могили. Обкружлявши довкола Сліпої, погукавши кілька разів і не вчувши відгуку, спрямували коней лівим краєм балки до землянки. В переднього поперек сідла перевисав мішок із пшоном, скочивши на землю, він кинув його в траву, розгнуздав, стриножив коня. Двоє інших теж потриножили коней, а самі, заглянувши до куги, впевнившись, що там нікого немає, посідали в траві, повиймали люльки. То були вже немолоді, статечні козаки, вони не звикли ганятися за невідомістю, воліли дочекатися, коли вона об’явиться їм сама.

Третій, молодий, рвійний, поблукавши трохи коло куги, побовтавшись підсакою в сажалці, пішов до могили. Це був Філон. Витягуючи шию, роззирався доокіл. Одвічні ковили, шорстка тирса, безмежжя та безбережжя. В самому Філонові сталися переміни: посуворішало обличчя, густіше просіявся вус, потемніли очі, проте в них буяла все та ж непогамована відвага й дужі руки не могли спокійно влежати на синім перевеслі пояса, котре туго охоплювало високий стан. Він щойно повертався в залогу, але путь їм лягала повз Сироватчину кугу, і вони заїхали сюди. Він сходив на могилу, а думав про те, що йому все не щастить випробувати до кінця власну відвагу, прислужитися товариству, стати врівень з іншими товаришами куреня. Мусить заслужити тієї честі власною хоробрістю, власною шаблею. Тиждень проблукали в степах і не зустріли жодного чамбула, жодного татарина. А він сподівався, якщо дійде до сутички, викликати котрогось із них на герць. А ще думав про Сироватку, нужденного, а чимось і валечного козака, який порятував його під час утечі від пана й допоміг добутись на Запорожжя. Ще й обіцявся бути йому за батька при якійсь своїй лихій пригоді. При якій саме — не запам’ятав, щось таке сталося з Сироватчиним сином, і він їхав його шукати. Відтоді не бачилися. Як то він стріне його зараз?

Козаки біля куги не встигли випалити по стамбулці, як Філон прибіг од могили й об’явив їм страшну вість. Спершу вони не повірили, але Філонові очі, у яких каламутився жах, упевнили їх, і вони посхоплювалися й пішли до могили. Й теж побачили зґвалтовану чужинськими копитами маківку могили, й чорне кострище, й покремсане шаблями обгоріле козаче тіло. Довго стояли у важкому заціпенінні, ніхто не мовив жодного слова, бо всі слова були малі, не гожі обійняти те, що сталося. Скорбно свистів на гострій шаблі граніту вітер, і козаки теж були як три уламки граніту, тільки злютовані воєдино звитягою й смертю.

Вони поховали Сироватчин прах на вершечку Сліпої, біля уламка граніту. Там, де козак ховався од ляського, татарського та інших вітрів, подавав знак тривоги, там, звідки зорив у кримський бік. Аби стеріг степ сьогодні, завтра, позавтра — сто, тисячу літ. Щиро помолившись за його душу Богові, сумною черідкою вернулися до землянки. Коні ще не напаслися й не перепочили, але треба було їхати й розказати козакам на бекеті й отаману на залозі, що ото вчора Сироватка востаннє подав їм знак, що його вогонь востаннє пробіг з краю Дикого Поля до Черкас та Самари, порятував християнський люд. Тепер їм доведеться пильнувати дужче, бо ж не стало дозорця попереду.

Козаки склали нужденну Сироватчину бутру, зняли з полика дві вовчі шкури, а зі стін — кілька сайгачих, які захищали Сироватку від холоду, були сухі, годилися на товар (живому — живе), відшукали за стропом тестамент у дерев’яній скриньці, прочитали його. «Вручаючи душу свою вседержителю моєму Богу — вітцю, своїм останнім тестаментом, — писав Сироватка, — заповідаю, скільки моєї мізерії, щоб по смерті моїй наглій од татарського чи турецького меча турбації не було, і зголошую: ратище, жупанок зелений, сливе новий, без дірок, коня з кульбакою — кумові Шевчику. Курінному — шаблю — домаху, кошовому, Сірку Івану Дмитровому, — люльку — стамбулку зі срібним обідком. Маю гроші, закопані в Військовій Скарбниці, в урочищі Крутий Луг над єриком ґавиним, в трьох ступнях на схід од дубового пнища, при дубові з приламаним верхом, — сорок срібних талярів. П’ятнадцять заповідаю на курінь: обід справити, п’ять — попові у церкву на спомин душі… — В цьому місці козак затнувся, слово було замазане, намагався прочитати проти світла: перша літера — «с», друга «и», а дві останні зовсім перекреслені, й так, не розібравши, докінчив: —…мого Лавріна Перехреста, а всю решту — на малих дітей на Січі, сиріч сиріт».